Я рік доглядала хвору свекруху сама, а перед смертю вона залишила мені дивне прохання

— Кілька мільйонів? — Він замовк, і в цій паузі було чути, як жадібність витісняє все інше. — Нічого нікому не показуй. Жодному нотаріусу, зрозуміла? Я спробую вирватися на пару днів. Чекай мене там.

За два дні таксі зупинилося біля похиленої хвіртки. Богдан вийшов із машини в дорогій пуховій куртці, з акуратною модною стрижкою і засмагою, яка погано в’язалася з розповідями про задушливі цехи й нескінченні переговори. Він не був на похороні матері, не тримав її руку перед смертю, не бачив, як кришка труни закрила її обличчя. Але, переступивши поріг рідного дому, запитав тільки одне:

— Де коробка? Показуй документи.

Марина сиділа за кухонним столом. У печі ледь тліли дрова, чай у чашці давно вистиг. Вона мовчки підсунула до нього теку. Богдан схопив її обома руками, розкрив, очікуючи побачити гроші, рахунки, заповіти. Усмішка на його обличчі спершу застигла, потім стала кривою.

У теці лежали рахунки й квитанції: ліки, які не видавали безкоштовно; підгузки для дорослих; виклики платних лікарів; послуги доглядальниці на кілька днів, коли Марина вже не могла фізично залишатися вдома; кремація; поминальний обід; борги подрузі; виписка з кредитної картки з нарахованими відсотками. Наприкінці — загальний підсумок, майже пів мільйона.

— Це що? — Богдан ударив долонею по столу, і папери з’їхали на підлогу. — Ти знущаєшся?

— Це витрати на лікування й похорон твоєї матері, — сказала Марина спокійно. — Я витратила все, що в мене було, і залізла в борги. Ти її син. Хоча б половину ти зобов’язаний повернути.

— У мене немає таких грошей! — Він почервонів, на шиї здулася жила. — Усе в проєкті, я тобі сто разів пояснював!

— На куртку гроші знайшлися, — Марина подивилася на його пуховик. — І на готель по дванадцять тисяч за ніч. І на гірський ресторан. Банківські операції не стираються, Богдане. Я все бачила.

Він зблід, хоч засмага ще трималася на обличчі. Очі заметалися по кімнаті, ніби шукали, куди сховатися. Але вже за секунду він змусив себе всміхнутися й заговорив м’якше:

— Марино, гаразд. Ми все обговоримо. Я розумію, ти втомилася, образилася. Тільки зараз давай без істерик. Де справжні документи? Де мамині гроші?

Вона дивилася на його пальці, що нетерпляче барабанили по столу, на вологий блиск в очах, на губи, вже готові до нової брехні. Їй стало остаточно ясно: лікування, похорон, останні місяці життя Ганни Василівни не означали для нього нічого. Він приїхав не до матері. Він приїхав по спадщину.

Марина дістала із сумки копії документів. Оригінали лежали в банківській комірці, куди вона встигла відвезти їх перед його приїздом. Вона не сумнівалася: якщо Богдан відчує вигоду, він здатен знищити будь-який папір.

На стіл лягли рішення суду і свідоцтво про народження. Богдан узяв аркуші з роздратуванням, але вже за хвилину його обличчя змінилося. Він читав повільно, ворушачи губами, спотикався на офіційних формулюваннях, повертався очима до тих самих рядків. Подив змінився невірою, невіра — жахом.

— Що це таке? — голос його зірвався. — Це підробка?…