Я випадково побачила фото свекрухи на своїй дачі й лише тоді дізналася, що в неї є ключі. Відповідь нареченого виявилася ще дивовижнішою

— До чого тут самопочуття? Яке скасування, ти про що?

— Про банку на фотографії. Бачиш варення? Я знайшла його в сараї. Попередні власники залишили, а дачу вони продали п’ять років тому. Банкою я підпирала двері туалету, щоб від протягу не грюкали. Збиралася викинути. Як гадаєш, пліснява з витримкою десь так із 2005-го — корисний десерт для твоєї мами?

Тепер до Павла дійшло, що радіти нареченій не було з чого. Розгубленість змінилася переляком, обличчя помітно посіріло.

Марина вже закінчила цю розмову:

— На збори п’ятнадцять хвилин, Пашо.

Вона не любила залишати неприємності в надії, що ті самі собою розсмокчуться. Обговорювати те, що сталося, за кухонним столом, жалітися подругам, потім знову пояснювати Павлові очевидне — на все це знадобилися б сили, яких він більше не заслуговував. Невдовзі приголомшений наречений опинився за дверима з двома валізами. Останнє, що вона від нього почула, стосувалося неповаги до старших.

Одягнувшись, вона взяла ключі від автомобіля й спустилася на парковку. Їхати треба було сорок хвилин. У рідкісних вогнях вечірнього передмістя рішення ставало дедалі яснішим; сумнівів, чи треба їхати, у неї не виникало.

Селище вже спало. Її будинок, навпаки, жив: світилися вікна, над димарем здіймався дим. Марина залишила автомобіль біля старої великої верби й тихо зачинила дверцята.

Із бузку вийшов сусідський кіт. Пухнастий велетень потерся об її ногу, а потім нявкнув, повернувши морду до будинку. Дивився він при цьому так несхвально, що Марина мимоволі відповіла:

— От і я не розумію, як це сталося.

За хвірткою, на ґанку, її зустріли брудні зелені калоші. Поруч із горщиками петуній вони мали особливо зухвалий вигляд. Із кухонного вікна долинали телевізор і якісь жалібні, булькотливі звуки. Марина відчинила двері своїм ключем. У передпокої до запаху кропу домішувався важкий дух пахощів.

На дивані лежала Лідія Степанівна. Вона притискала до живота грілку з каченям; веселий малюнок разюче не пасував до її землистого обличчя. Побачивши господиню, гостя сіпнулася, збираючись сісти, але тут же скорчилася й знову опустилася на диван.

— Мариночко… Чому ти не сказала, що приїдеш? Пашенька ж казав, ми домовилися… Ой, як же недобре.

Зображати несподіванку в неї виходило погано. Марина не вірила, що Павло міг залишити матір у невіданні після такої розмови. Від цього лагідне «Мариночко» звучало ще фальшивіше.

— Невдало повечеряли? — бадьоро спитала вона, проходячи до кімнати просто у взутті. — Чи вирішили несвіжі грибочки варенням закусити?

— Ти з матір’ю майбутнього чоловіка як розмовляєш? — Лідія Степанівна спробувала випростатися, але живіт знову змусив її зігнутися. — Я допомагаю тобі! Півонії прорідила, світло одна одній заступали. Тепер там кріп буде, я вже посіяла. Подякувала б краще.

Марина підійшла до вікна…