Я вже збирала речі чоловіка, певна, що він розтринькав наші заощадження. Деталь, що позбавила нас дару мови

Саме тієї миті, коли відчай сягнув свого піку, пролунав дзвінок у двері. Різкий, настирливий, він розітнув тишу квартири, як ніж.

— Відчиніть, сусіди! Свої! — пролунав з-за залізних дверей приглушений, старечий, але напрочуд бадьорий голос.

Олеся, хитаючись, підвелася на ноги, витерла обличчя рукавом светра й повернула замок. На порозі стояла сусідка з третього поверху, баба Нюра. Це була сухорлява, енергійна старенька, яка знала все про всіх у їхньому під’їзді. На ній був старенький в’язаний кардиган, а в руках вона дбайливо тримала невелику емальовану каструльку, укутану кухонним рушником, з-під якого йшов одурманливий, домашній запах свіжоспечених пиріжків із капустою.

— Дитино, я все чула. І зараз, і вчора, — без обиняків, у лоб заявила старенька, спритно протискуючись боком повз спантеличену Олесю в тісний передпокій. — У вас тут війна котрий день палає, весь наш панельний будинок на вухах стоїть, чутність же сама знаєш яка. Онук мій малий, Ванечка, прокидається щоночі, плаче в ліжечку, заснути не може. Я вчора в нього спитала, чого реве, а він мені кулачками сльози тре й каже: «Тітка зверху погана, маму з татом лає дуже голосно». Дай, думаю, зайду, принесу гарячих пиріжків, заспокою вас, поки ви тут зовсім одне одного не повбивали на потіху всьому двору.

— Вибачте нам, Анно Василівно, — вичавила з себе Олеся, відчуваючи, як фарба сорому заливає обличчя. — Ми не хотіли шуміти. Просто… у нас біда сталася.

— Та знаю я, через що ви так страшно сварилися, — перебила старенька, ставлячи каструльку на тумбочку й крекчучи присідаючи на м’який пуфик для взуття. Вона уважно подивилася на заплакане обличчя Олесі своїми вицвілими, але чіпкими очима. — Через гроші великі. Кричали так, що й глухий би почув. Я тому й прийшла зараз, коли чоловік твій із сумкою вискочив. Справа ж серйозна. Скажи мені, дитино, ти тиждень тому за місто з ночівлею до тітки своєї їздила? У суботу?

Олеся нерозуміюче кивнула, витираючи ніс. Мозок відмовлявся пов’язувати її поїздку й зникнення грошей.

— У суботу, так. Руслан на роботі був, а я поїхала до неділі. А що таке? До чого тут це?

— А до того, — баба Нюра знизила голос до змовницького шепоту, нахилившись уперед. — Я тієї самої неділі вдень, десь о другій годині, вийшла на свій балкон покурити. …