Я з усмішкою розчинив двері їхньої кімнати. Несподівана розв’язка одного дуже цинічного весілля

Іван Кузьмич підвівся. Повільно. Коліна затерпли за ніч. Але підвівся. Поставив рушницю до стіни. Смикнув сорочку. Подивився на племінника, і в його погляді було щось таке, від чого Геннадій відступив.

«Бо це — донька мого друга, — сказав Іван Кузьмич. — Не дружина. Донька мого друга, Олексія. Ти його не знав. Я рятував йому життя двічі, а від хвороби не встиг».

Він помовчав. «Катя — сирота. У неї немає нікого. А є квартира, на яку полюють мерзотники. Вони б її зжерли: без прізвища, без захисту, без статусу. А дружина Громова — це вже не сирота з порожньої квартири. Це інша розмова. Мої юристи працюють. За місяць ці рієлтори не завдаватимуть їй клопоту. За пів року ми розлучимося. Тихо, спокійно».

Тамара розтулила рота. Заплющила. Знову розтулила. Жодного слова не вийшло.

«А весілля…» — почав Геннадій.

«А весілля тому, що так треба, — відрізав Іван Кузьмич. — Публічно, голосно. Щоб усе місто знало. Дівчина тепер — моя родина. Офіційно. Мій юрист дав записку цим людям ще вчора ввечері. З моїм прізвищем, номером ліцензії адвокатської контори й парою імен із прокуратури. Для переконливості».

Він подивився на Тамару: «А ти, Тамаро, гадала, що старий повів молоду дівчину в ліжко?» Голос став тихим, сталевим. «Вісімдесят років прожив. Війну пройшов. Друзів ховав. Дружину поховав. І ти вирішила, що я… отак?»

Тамара побагровіла. Руки, що стискали телефон, затремтіли. «Я не… Я просто…» Вона урвалася й опустила голову.

«Усі ви просто… — сказав Іван Кузьмич. — Усі хихотіли. Усі шепотілися. «Дід дає». «Сивина в бороду». А дід усю ніч сидів із рушницею біля дверей, бо один із цих шакалів був на весіллі, серед ваших гостей. Сидів, усміхався й чекав моменту».

Геннадій зблід. «Ти… серйозно?»