Я запізнилася на зустріч випускників і зіткнулася з минулим, яке вважало себе переможцем

Руслан кілька секунд мовчав, ніби намагався зібрати розсипану картину наново.

— Пів року? — перепитав він. — Отже, весь цей час ти…

— Жила своїм життям, — спокійно сказала Оксана.

— Але ти ж зустрічалася зі мною. Ми ходили в кіно, їздили на турнір. Я запропонував знову бути сім’єю.

— Я сказала, що подумаю. І думала. Про тебе, про Данила, про себе. Про те, чи можна довіряти людині, яка одного разу вже пішла, а потім намагалася тиснути через суди й служби.

— Я старався!

— Ти старався повернути контроль. Не сім’ю. Контроль. Щоб я знову залежала від тебе, була вдячна за гроші, за увагу, за можливість не боятися завтрашнього дня.

— Це неправда.

— Правда, Руслане. Інна сьогодні розповіла мені, як ти «змінюєшся». Як умієш бути турботливим, доки тобі це вигідно.

Він різко озирнувся на двері ресторану, ніби хотів знайти колишню дружину поглядом.

— Вона наговорила тобі гидоти зі злості.

— Вона говорила спокійно. І надто багато збіглося з тим, що я вже знала.

Руслан перевів погляд на Богдана.

— А цей хто? Звідки ти знаєш, що він не такий самий? Що не кине тебе?

— Не знаю, — чесно відповіла Оксана. — Ніхто не знає майбутнього. Але я знаю теперішнє. За пів року Богдан зробив для мене більше, ніж ти за роки шлюбу. Він поважає мене. Чує, коли я говорю. Допомагає, не перетворюючи допомогу на привід для влади.

— Данило мій син, — жорстко сказав Руслан.

— Біологічно — так. Але батьком ти не був сім років. Ти не бачив його перших кроків, не сидів із ним при температурі, не купував ліків, не пояснював, чому в інших дітей тати приходять на свята, а в нього — ні.

Руслан стис кулаки.

— Ти мене використала.

— Ні. Я дала тобі шанс. Ти міг стати частиною життя сина. Просто бути батьком: дзвонити, приходити, допомагати, не вимагаючи взамін мене. Але тобі виявилося замало Данила. Тобі знову знадобилося все моє життя.

— Я люблю тебе! — вигукнув він.

Оксана похитала головою.

— Ти любиш відчуття, що все належить тобі…