Я завжди всміхалася, коли батьки жартували про пологовий, але одного разу вирішила продовжити цей жарт по-своєму.

У понеділок, вісімнадцятого січня, Оксана відчинила майстерню вранці. Спершу прийшла жінка по вкорочені штани. Слідом чоловік приніс куртку з блискавкою, що заїдала посередині. Ближче до обіду двері знову розчинилися.

Жінка, що ввійшла, тримала на зігнутій руці пальто. Обличчя Оксана раніше бачила лише під час відеодзвінків, однак за короткою світлою стрижкою відразу зрозуміла, хто перед нею.

— Здрастуй, — сказала Дарина. — Я приїхала без попередження. Ти дуже зайнята?

— Зайнята, але заходь.

Дарина зняла пальто й простягнула його Оксані.

— Рукави задовгі. Зможеш укоротити?

— Надягни, я відмічу потрібну довжину.

Дарина стала перед дзеркалом. Оксана розправила тканину на її руці, дістала з шухляди повернену сантиметрову стрічку й перевірила обидва боки. Потім зняла пальто з плечей відвідувачки й закріпила позначки шпильками.

— Дивне відчуття, — промовила Дарина. — Стільки разів розмовляли, а в одній кімнаті опинилися вперше.

— Але все-таки ти приїхала.

— Так. Тільки я, якщо чесно, досі не знаю, ким нам вважати одна одну.

Оксана повісила пальто в чохол.

— Для початку можна просто називати одна одну на ім’я.

Дарина кивнула й допомогла застебнути верхній ґудзик чохла. На робочому столі поруч із пальтом лежала м’яка стрічка, яку колись мати без дозволу ховала до кишені. Тепер Оксана сама вирішувала, де їй лежати, яку роботу брати і коли відчиняти двері власної майстерні.