Дід спустився чистити пересохлий колодязь, але те, що він знайшов на дні, здивувало все село

Вода в колодязі на Ковальчуковому обійсті зійшла наприкінці липня, у саму сушу, коли трава на гряді вигоріла до кольору старої соломи, а озеро внизу відступило від берега на добрих двадцять кроків, оголивши сіру, потріскану глину. Мирон Павлович спустив відро на всю довжину мотузки й почув не той глухий ляскіт, який буває, коли дерев’яна баддя зустрічає воду, а сухий, твердий стукіт: не об дерево, а об камінь. Він витяг відро назад.

На дні його лежала жменя мокрого піску й один-єдиний чорний листок, хтозна-як туди занесений. Колодязь пересох. Мирон Павлович стояв над зрубом, поклавши долоні на теплі від сонця колоди, і слухав, як унизу, за тридцять із лишком метрів під ним, нічого не дзюрчить.

Він знав цей колодязь краще, ніж власну долоню. Він сам його чистив що другої осені, сам міняв нижні вінці, коли ті починали гнити, сам іще хлопчиськом спускався в нього з батьком по зв’язаних драбинах і тримав свічку, поки батько мацав глину в пошуках жили. Цей колодязь не пересихав жодного разу за все його довге життя.

Ні в посушливий рік, коли горіли торфовища за озером і село три тижні дихало димом, ні в той страшний липень, коли в сусідніх селах люди возили воду бочками з району, колодязь Ковальчуків не пересихав: воду він тримав завжди, бо бив його прадід по правильній жилі, по тій, що йде від джерела під самою грядою. А тепер він мовчав.

Мирон Павлович постояв над ним, послухав цю неправильну суху тишу й пішов до хати. Ранок був розпечений від самого світанку. Город у нього сохнув на очах, картоплиння полягло, огірки скрутили листя в трубочку, і навіть на полині біля тину, яку нічим не проймеш, стояв сірий пил.

По всьому селу було так. Дощів не було п’ятий тиждень, колодязі міліли, річка обміліла, і старі казали, що такої суші не пам’ятають із війни. Але щоб пересох колодязь Ковальчуків, найглибший і найнадійніший на всій гряді, — такого не було ніколи.

Село стояло на довгому пагорбі так, що хати його тяглися в одну вулицю по самому гребеню, і з кожного двору видно було воду. Озеро — з одного боку, річку — з другого. Місце було давнє.

Ще до всякої пам’яті тут лили дзвони. За три кілометри звідси, біля броду, досі знаходили в землі шматки ливарної форми й позеленілі уламки бронзи, і старі казали, що дзвоники, чий передзвін розносився по всій окрузі, відливали десь тут, на цих грядах, біля цих джерел. Ковальчуки жили в селі стільки, скільки його пам’ятали.

І стільки ж, скільки його пам’ятали, Ковальчуків цуралися. Мирон Павлович був останнім колодязником на всю округу. Він умів те, чого більше не вмів ніхто, — чути воду.

Прикласти вухо до землі, пройти босоніж по росистому лугу й сказати, де копати, щоб жила була чистою й не вичерпувалася. І де копати не можна, бо вода прийде мертва, руда, з болотяним духом. До нього їздили з району, з далеких сіл, із дач за озером.

Він копав колодязі все життя й знав про воду те, чого не знають в інститутах. Люди з вищими дипломами розводили руками, а старий приходив, ходив ділянкою, слухав, нюхав землю, тицяв у неї своєю палицею й указував місце. І в указаному місці завжди била чиста вода.

Про нього казали, що в нього дар. Одні казали це з повагою, інші — з усмішкою, але пити приходили всі. А в рідному селі з ним віталися коротко, крізь зуби, і поза очі називали так, як називали колись його батька й діда, — ковальчукове сім’я, онук злодія.

Він не пам’ятав часу, коли б цього не було. У школі його дражнили, на вечорницях його цуралися. Наречену він собі привів із далекого села, бо в селі за ковальчукове сім’я дочки не віддавали, а коли дружина померла рано, він так і лишився сам, бобилем, і жив на самому краю села, біля яру, куди його родину відсунули ще за місцевого господарства, відрізавши добру землю й лишивши пісок та глину.

І все життя він тягнув за собою це клеймо, як тягне людина горб, звично, мовчки, не ремствуючи, бо подітися нікуди. Так вирішило село ще до його народження, а пересперечатися із селом не можна. А вирішило воно так через дзвін…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇