Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— з надією запитала Оленка в лікаря перед операцією.

— І ходити, і бігати, — кивнув літній лікар. — Тільки нічого не бійся.

— Я не боюся. Зі мною моя Ліза, — відповіла дівчинка й міцно стиснула руку Лізи.

Іван стояв біля стіни й плакав, непомітно змахуючи скупі чоловічі сльози. Він знав, хто цей анонім, і безмежно був йому вдячний. А ще — закоханий.

Коли Оленку везли до операційної, Ліза йшла з нею до самих дверей і жартувала. Коли каталка зникла за дверима, Ліза впала на коліна й закрила обличчя руками. Вона боялася, панічно боялася втратити ще одну Олену.

Іван допоміг їй підвестися й обійняв за плечі.

— Усе буде добре. Нам залишається тільки чекати. Дякую тобі, Лізо, адже це ти нам допомогла, я знаю.

— Бабуся Олена допомогла, — тихо відповіла Ліза й притулилася обличчям до Іванового плеча.

Довгих п’ять годин вони чекали результатів, сидячи в лікарняному коридорі. Нарешті лікар повідомив, що операція пройшла успішно і за годину вони можуть зайти до дівчинки.

— Мамо! — покликала Оленка, дивлячись на Лізу. — Мамо, не плач, у тебе ніс червоний.

— Я тут, рідна.

Ліза взяла бліду руку дівчинки, поцілувала її й притисла до мокрої щоки.

— Ти ж будеш моєю мамою?

— Звісно, буду. Ще й як буду, — вигукнула Ліза. — Ти тільки одужуй, і ми поїдемо з тобою в подорож.

— А куди? — Оленка насилу повернула голову.

— Далеко-далеко, — відповіла Ліза й взяла Івана за руку.

Через чотири місяці Ліза, Іван і Оленка гуляли вулицями рідного міста. Оленка вже робила перші самостійні кроки. Ліза озирнулася на минуле й зрозуміла, що бабуся Олена нарешті може бути спокійна. Її онука знайшла справжню родину, а гроші пішли на добру справу — на лікування й на нове життя.

Тепер Ліза знала, що в її родини все буде добре.