Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— Уміти треба, — гордо відповіла за неї Оленка.

Того вечора сусіди за стіною чули сміх і веселі розмови, чого не було вже понад три роки. Після того як Ліза вклала Оленку спати, Іван покликав її на розмову.

— Викладай, Лізо, що сталося. В одному домі живемо, як-не-як, допоможу, чим зможу.

І Ліза розповіла йому все — від бабусиного листа до звіту приватного детектива. Вона показала документи й запис розмови Вадима з коханкою. Цього було достатньо, щоб відкрити проти нього кримінальну справу.

— Я не винен, нічого не доведете! — кричав Вадим, коли його доправили до слідчого на допит.

Але коли він побачив докази й звіт детектива, то відразу знітився й визнав провину. На суді була Ліза; вона хотіла подивитися в очі тому, кому беззастережно довіряла. У Вадима ж був холод у погляді, коли він картинно, наче грав роль, просив пробачення. І Ліза зрозуміла, що йому байдуже, а тому була несказанно рада, коли за місяць отримала розлучення.

Настала осінь, діти пішли до школи, а Оленка проводжала їх сумним поглядом. Іван бачив це, і серце його розривалося на шматки. Дівчинка за допомогою Лізи робила великі успіхи в навчанні й уже швидко читала та грамотно писала. Невдовзі в неї мав відбутися іспит, що підтверджував закінчення першого класу.

— Дякую тобі, — сказав якось Іван. — Ти вдихнула в цей дім життя, допомогла доньці, вона майже щаслива.

— А скоро буде зовсім щаслива, — усміхнулася Ліза.

— Ти про що? — здивувався Іван.

— Скоро сам усе дізнаєшся, — тихо відповіла Ліза. — Ходімо обідати.

Наступного дня Іванові зателефонували з клініки й повідомили, що Оленку можна готувати до операції. Виявилося, що якийсь анонім оплатив не лише операцію, а й реабілітацію дівчинки.

— Я зможу ходити?