Їхня донька зникла у 1998 році. через 20 років батько знайшов її щоденник — і остовпів

Принаймні ніхто з тих, хто потім розмовляв із поліцією. Олександр сидів і дивився на першу сторінку, не наважуючись одразу її перегорнути. Це була межа.

З одного боку — двадцять років, які він прожив із болем, що став звичним, як хронічний шум у вухах. З другого боку — слова його доньки, написані за кілька місяців до смерті. Слова, які вона адресувала собі, а не йому.

Він перегорнув сторінку. Перші записи були дивно звичайними. Ксенія писала про школу, про контрольну з алгебри, яку вона склала найкраще в класі, але радості від цього чомусь не відчула.

Про Лєну Борисенко, з якою вони дружили з третього класу і яка того дня лежала вдома з температурою. Про те, що хоче подивитися новий фільм у міському кінотеатрі, але йти самій нецікаво, а чекати на Лєну ще тиждень. Дрібні, живі, цілком справжні думки дівчини сімнадцяти років: не образ зі спогадів, не застигла фотографія на стіні, а жива людина, зі своїми дрібними радощами й дрібними розчаруваннями.

Олександр читав і не міг зупинитися. Кілька разів ловив себе на тому, що усміхається, і тут же переставав, ніби це було чимось забороненим. На четвертій сторінці з’явився запис від 23 січня.

Ксенія писала про сусіда, Іллю Гіркіна, з другого поверху. Писала коротко й тепло: ланцюг на велосипеді злетів просто у дворі, вона не вміла поставити його самостійно, а дядько Ілля вийшов покурити, побачив її метушню з велосипедом і мовчки все полагодив. Сказав щось на кшталт того, що це справа двох хвилин, якщо знаєш як.

Ксенія написала, що він хороший сусід, не те що дід із п’ятого поверху, який завжди робить зауваження за шум. Олександр опустив зошит на коліно й подивився в бік вікна. За склом комори було видно шматок двору, голі гілки тополь, лавку біля під’їзду, край припаркованої машини.

Гіркін досі жив у цьому будинку. Все на тому ж другому поверсі, у тій самій квартирі. Вони віталися щоранку біля під’їзду вже двадцять років — коротко, без зайвих слів, як вітаються люди, які живуть поруч, але не дружать.

Після зникнення Ксенії Гіркін прийшов на збори мешканців, де обговорювали організацію пошуків. Сидів біля стіни, мовчав, кивав. Потім допомагав розклеювати оголошення на стовпах по сусідніх вулицях.

Олександр сам бачив його з пачкою листівок. Він ще не розумів, що саме тримає в руках. Не знав, що за вісім місяців до своєї загибелі Ксенія вже бачила щось, що лякало її настільки, що вона приховувала це від батька.

Перша фраза щоденника сиділа в голові скалкою, і чим довше він про це думав, тим сильнішим ставало відчуття, що відповідь десь тут, на цих сторінках. Що донька залишила йому послання, яке двадцять років пролежало в темряві комори під шаром пилу. За вікном грюкнули двері під’їзду.

Чиїсь кроки перетнули двір і стихли. Олександр підняв зошит і перегорнув ще одну сторінку. Надворі починало сутеніти, а він навіть не помітив, як минув день.

Олександр не пам’ятав, як перебрався з комори в крісло. Просто в якийсь момент виявив себе в вітальні, з зошитом на колінах і з вистиглою чашкою чаю на підлокітнику. За вікном уже стемніло.

Він увімкнув торшер, присунув його ближче й продовжив читати. Ксенія вела щоденник акуратно, майже щодня, іноді через день. Записи були різні за довжиною: одні займали пів сторінки, інші — лише кілька рядків, ніби вона поспішала або втомилася.

Але почерк завжди залишався однаковим: рівним, із нахилом ліворуч, із маленькими круглими літерами, які Олександр упізнав би серед тисячі інших. Він дивився на ці літери й думав про те, що руки, які їх виводили, були живими. Що десь поруч горіла настільна лампа, рипів стілець, цокав годинник на стіні — той самий, що досі висів у її кімнаті й який Ніна щороку заводила, хоча ніхто цього не просив і ніхто вголос про це не говорив.

У лютневих записах Ксенія багато писала про школу. Останній рік перед випуском — це особливий світ, де все водночас важливе й безглузде. Вона переживала через оцінки, хоча вчилася добре.

Переживала через те, який вигляд має на фотографії в шкільній газеті: «ніби мене застали зненацька, і це правда, бо застали». Писала про те, що хоче вступити до Національного університету на біологічний факультет, але боїться сказати про це вголос, щоб не наврочити. Писала про Лєну Борисенко, як вони після уроків ходили на набережну й сиділи на холодних поручнях, бовтаючи ногами над водою, поки не змерзали остаточно.

Олександр читав ці сторінки повільно. Іноді зупинявся й дивився в одну точку, даючи собі час звикнути до того, що його донька знову говорить із ним. Через двадцять років, через пожовклі сторінки зошита в темно-синій обкладинці. Це було дивне відчуття…