Їхня донька зникла у 1998 році. через 20 років батько знайшов її щоденник — і остовпів

Не гострий біль, як у перші роки після її зникнення, а щось інше, тихе й важке водночас, як намоклий одяг, який не можна зняти. Він не почув, як відчинилися вхідні двері. Ніна з’явилася в прорізі вітальні з дорожньою сумкою на плечі й пакетом із магазину в руці.

Вона повернулася раніше, ніж казала: мабуть, сестра відпустила її в неділю ввечері, а не в понеділок уранці, як планувалося. Ніна побачила чоловіка в кріслі з зошитом і завмерла на порозі. Пакет ледь хитнувся в її руці.

Вона не запитала одразу. Пройшла на кухню, поставила пакет на стіл, зняла куртку. Олександр чув ці звуки: шарудіння тканини, дзенькіт ключів на гачку, скрип відчиненої кватирки.

Потім Ніна повернулася до вітальні й стала біля дверей, дивлячись на зошит. Олександр пояснив, спокійно, коротко. Знайшов у коморі, коли розбирав антресоль.

Щоденник Ксенії, з січня 98-го. Він раніше ніколи його не бачив. Ніна підійшла ближче.

Подивилася на обкладинку, потім на нього. Її обличчя було важко читати: за двадцять років вона навчилася тримати його рівним, коли мова заходила про Ксенію. Це був не холод і не байдужість, а щось, вироблене зусиллям волі, як мозоль на місці старої рани.

Вона сказала, що не хоче це читати. Сказала рівно, без надриву, просто констатувала факт, як говорять про погоду чи про те, що закінчився хліб. Вони домовилися рухатися далі.

Вона намагалася двадцять років. І сьогодні вона втомилася з дороги, і завтра їй на роботу, і вона не готова знову відкривати все це. Олександр не став сперечатися.

Він розумів її, не розумом, а тим місцем усередині, де живе спільний біль двох людей, які втратили одне й те саме. Вони з Ніною горювали по-різному від самого початку. Він шукав, їздив до слідчих, писав запити, перечитував матеріали справи ночами.

Вона будувала стіну, методично, цеглина за цеглиною, щоб не зруйнуватися остаточно. Жоден із цих способів не був правильним. Обидва були єдино можливими.

Ніна пішла на кухню готувати вечерю. Олександр чув, як вона відчиняє холодильник, як дзенькає сковорідка, як шумить вода з крана. Запах цибулі й розігрітої олії поплив квартирою — звичайний, домашній, вечірній запах, зовсім не в’язався з тим, що лежало в нього на колінах.

Він знову розгорнув зошит. У березневих записах Ксенія вперше написала про Костю Лебедєва. Коротко, майже побіжно, мовляв, Костя з паралельного класу запропонував разом піти на вечір у технікум, там буде жива музика і всі свої.

Вона написала, що не знає, чи йти, бо Костя дивний: то мовчить цілий день, то починає говорити одразу про все. Але симпатичний. І на гітарі грає добре.

Олександр пам’ятав Костю Лебедєва. Невисокий, темноволосий, із вічно серйозним виразом обличчя. Навчався в технікумі на слюсаря, був старший за Ксенію на два роки.

Кілька разів приходив по неї додому, дзвонив у двері, вітався з Олександром, чекав у коридорі. Ніна його не любила, казала, що він дивиться спідлоба і ніколи не усміхається. Олександр тоді відмахувався, мовляв, хлопець як хлопець, молоді всі такі.

Після зникнення Ксенії поліція допитувала Костю тричі. Олександр знав це з матеріалів справи, які йому зрештою показали. Алібі в Кості було: того вечора він перебував у приятеля, і приятель це підтвердив.

Але приятель був його ж однокурсником із технікуму, і слідчий Шкуратов тоді обережно сказав Олександрові, що алібі, яке підтверджує лише одна людина, — не найміцніше алібі на світі. З кухні долинув голос Ніни: вона питала, чи буде він вечеряти. Олександр сказав, що так, зараз прийде.

Закрив зошит, поклав його на журнальний столик і встав. Ноги затерпли від довгого сидіння в одній позі. За вечерею вони майже не розмовляли.

Ніна розповіла щось про сестру, про її нову кухню, про сусідів, з якими та посварилася через паркування. Олександр слухав і кивав. Думав про інше…