Юля зникла без сліду, а за п’ять років про неї раптом нагадало дивне повідомлення
Версій було багато. Її міг викрасти незнайомець, який стежив за нею й дочекався, коли поруч не буде свідків. Її міг вивезти знайомий, який заздалегідь знав про плани й маршрут. Її могла збити машина, а водій, злякавшись відповідальності, сховав тіло. Могло статися що завгодно, але при цьому не лишилося майже нічого, за що можна було б ухопитися.
Приблизно через десять чи дванадцять днів до пошуків залучили великі сили. Допомагали військові, місцеві жителі, добровольці. Прочісували лісосмуги, узбіччя, пустирі, важкодоступні місця. Перевіряли й версію, що дівчинка могла втопитися, хоча найближчі водойми були далеко, і йти туди самій того дня в неї не було жодних причин. Усе одно шукали. Коли зникає дитина, неможливо відкинути навіть слабку можливість.
Оксана розуміла, що деякі версії виглядають майже неймовірними. Марина не збиралася на річку, не брала купальника, не говорила про прогулянку, їй треба було їхати у справі. Але якщо хтось казав: «А раптом вода?» — перевіряли воду. Якщо казали: «А раптом ліс?» — ішли до лісу. Якщо припускали, що після наїзду машину могли відвести за місто, дивилися узбіччя й посадки. Не тому, що кожна версія здавалася правдоподібною, а тому, що не перевірити означало б потім усе життя питати себе: а якщо відповідь була саме там?
Паралельно перевіряли коло спілкування. Сусіди, знайомі, однокласники, вчителі, люди зі спортивної секції, працівники коледжу, випадкові свідки — усіх, хто міг бачити Марину або знати щось про її плани. Перші результати не давали нічого. Дівчинка ніби розчинилася між домом і зупинкою.
Потім надійшло повідомлення, що Марину нібито бачили на вокзалі у великому обласному місті. Батьки кинулися туди. Почалося нове виснажливе коло пошуків. Оксана потім казала, що вони майже жили в тому місті цілий місяць. Бабуся залишалася вдома з Денисом, а батьки, родичі, друзі, знайомі ходили вокзалами, салонами зв’язку, магазинами, розпитували, показували фотографію. Одні казали, що бачили схожу дівчинку з молодим чоловіком. Інші запевняли, що вона була з людиною значно старшою. Кожне таке повідомлення підіймало надію, і кожне потім виявлялося порожнім.
Такі свідчення були особливо болісними. Людина бачила схожу дівчинку мигцем, десь у натовпі, біля кас чи при вході. Вона могла помилитися, могла запам’ятати не те обличчя, могла прийняти за Марину будь-яку худеньку підлітку з довгим волоссям. Але батьки не мають розкоші спокійно відмахнутися. Треба їхати, перевіряти, розпитувати, бо одного дня схожа дівчинка може виявитися саме тією, яку шукають. Тому родина знову й знову підводилася і йшла туди, куди вела навіть найслабша підказка.
У рідному місті пошуки теж тривали. Перевіряли тимчасових працівників, які працювали неподалік від школи й будівництва. Їх опитували не один раз. Розмовляли з педагогами, з тренерами. Тренер із плавання теж потрапляв у поле уваги, бо кілька разів підвозив Марину після занять: спортивний комплекс був далеко від дому, і це виглядало як звичайна допомога знайомій дитині. Перевірили й цю версію. Нічого, що пов’язувало б тренера зі зникненням, не знайшли…
