Заблукавши в лісі, хлопчик побачив прив’язану до дерева вагітну жінку. Ця зустріч ПЕРЕВЕРНУЛА життя обох……

— спитав Міша, зупинившись біля хвіртки.

Літня жінка підвела голову. На її обличчі не було ні роздратування, ні подиву, тільки м’яка втома й звична доброта.

— Заходь, звісно, — сказала вона. — Тільки допоможи мені оці гілки підрівняти, а потім підемо вечеряти. Нічого тобі надворі стовбичити.

Міша відразу взявся до роботи. Баба Ніна показувала, де різати, а сама сперлася боком на паркан і спостерігала за ним. Серце в неї стискалося щоразу, коли вона бачила, як цей худий хлопчина старається бути корисним, ніби від цього залежало право на тепло й їжу.

Вона часто думала: що буде з ним, коли її не стане? У селі мало хто наважився б зв’язуватися з Ларисою. Жаліли Мішу багато хто, але жалість рідко перетворювалася на справжню допомогу.

Баба Ніна розуміла його краще, ніж могла зізнатися. У дитинстві вона теж лишилася без батьків. Її швидко віддали до закладу для сиріт, і щасливішою від того вона не стала. Тому, коли Міша заводив мову про те, що хоче піти від тітки куди завгодно, аби подалі, вона не поспішала погоджуватися. Не тому, що вважала його життя в Лариси нормальним. Ні. Просто знала: там, де дитина сама серед чужих людей, теж буває страшно.

На кухні пахло гарячою їжею й сушеними травами. Міша допоміг розставити тарілки, приніс хліб, налив води. Деякий час вони мовчали, і це мовчання було спокійним, не схожим на важку тишу в домі Лариси.

— Бабо Ніно, — раптом спитав він, — а як доїхати до міста так, щоб мене в автобус пустили?

Жінка подивилася на нього поверх столу.

— Навіщо тобі туди самому?