ЗЛИДЕННА РОДИНА З СРСР УТЕКЛА ДО НІМЕЧЧИНИ. Через 10 Років Сусіди Не Повірили Власним Очам

Закордонний аеропорт обрушився на них, як лавина.

Світло, чистота, скло, хром, люди в дорогому одязі, запах кави й парфумів замість запаху вогкості й дешевих цигарок. Вказівники кількома чужими мовами, жодного слова рідною мовою. Ромка притулився до матері.

Максим ішов поруч із батьком, намагаючись виглядати спокійним, але його видавали очі — розширені, що перебігали з предмета на предмет, намагаючись умістити цей новий, незрозумілий світ. Богдан почувався так, ніби він зійшов із поїзда не на іншій станції, а на іншій планеті. Їх зустріла представниця організації, що займалася прийомом переселенців, — жінка в синій куртці з бейджем, яка говорила їхньою рідною мовою з легким акцентом, сама колишня переселенка, що приїхала п’ятьма роками раніше. Вона усміхалася й говорила: «Не хвилюйтеся, все буде добре, зараз поїдемо до приймального центру». Їх посадили в автобус разом з іншими переселенцями — родинами з різних далеких регіонів.

Усі з валізами, усі з розгубленими обличчями, усі однаково мовчазні. Приймальний центр являв собою табір для переселенців в одному з регіонів країни. Слово «табір» звучало зловісно для людей, чиї предки пройшли через депортацію й трудові табори.

Але насправді це було скупчення двоповерхових будівель, оточених парканом, зі спільною їдальнею, медпунктом і адміністративними корпусами. Їх привели до кімнати на другому поверсі — чотири ліжка, стіл, шафа, вікно з видом на парковку. Кімната була чиста, тепла, світла.

І все ж це був барак. Казенна білизна, казенні меблі, казенний запах. Оксана поставила валізи, озирнулася, сіла на ліжко й сказала: «Ми виїхали з барака й приїхали в барак». Богдан сів поруч і обійняв її. Він не знайшов слів, бо вона мала рацію.

Але він знав одне — цей барак був тимчасовим, а той, з якого вони виїхали, був назавжди. Приймальний центр зустрів родину Коваленків дощем, який ішов три дні поспіль і був зовсім не схожий на дощ рідного міста — м’який, теплий, із запахом землі й трави, а не асфальту й бензину. Але Оксані цей дощ здавався ворожим, бо все довкола було чуже…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇