Звичайне прохання тітки Галі перед сном стало початком історії, яку я досі не можу забути

Мабуть, усе йшло від сім’ї. Батько з матір’ю то сходилися, то розходилися. Їхні сварки я пам’ятаю не за словами, а за звуками: різкий стукіт дверцят шафи, дзенькіт посуду, приглушений материн плач за стіною, важкі батькові кроки сіньми. Ми з братом і сестрою тоді ховалися хто куди: хто на піч, хто надвір, хто в дальній куток кімнати, хоча сховатися від таких речей неможливо. Вони висіли в повітрі, осідали на всіх предметах, проникали в сон.

Потім батько пішов остаточно. Знайшов іншу жінку, зібрав речі й зник із нашого щоденного життя. Іноді про нього говорили, іноді згадували з образою, іноді мовчали так, що мовчання ставало гучнішим за розмови. Мати трималася, працювала, тягнула дім і нас, але я бачив, як вона втомлюється. І, мабуть, тоді дав собі дитячу, але дуже вперту обіцянку: у мене такого безладу не буде. Я не стану руйнувати чуже життя, не дозволю пристрастям перетворитися на крик, сльози й грюкання дверима.

Як кумедно, що саме я потім так легко опинився в історії, де жодного порядку бути не могло.

У гуртожитку, де я жив під час навчання, романтиці теж не було місця. Кімната на чотирьох, вузькі ліжка, чужі шкарпетки на батареї, запах дешевого мила, машинного мастила й вічного недосипу. Хтось повертався пізно, хтось вставав рано, хтось їв просто на ліжку, кришив хліб на ковдру й сперечався про дурниці до півночі. У таких умовах навіть мрії ставали обережними. Людині потрібне було не лише бажання, а й бодай крихітна можливість побути наодинці, а з цим було сутужно.

Тому, коли я приїхав додому на літні канікули, все довкола здалося мені вільним, просторим і тривожно-привабливим. Літо видалося спекотним. Удень повітря стояло густе, ніби налите медом. Пил на дорозі здіймався від кожного кроку й довго не осідав. Біля озера вода відступила від звичного берега, оголивши смуги сірого мулу. Кури ховалися в тіні, собаки ліниво перебігали від паркану до паркану, а люди розмовляли повільніше, ніж звичайно, бережучи сили.

Я став уважніше дивитися на сусідських дівчат. Раніше вони були просто дівчиськами, з якими ми бігали в дитинстві, билися за яблука, каталися на санчатах і сперечалися до хрипоти. Тепер раптом виявилося, що в них інші голоси, інші погляди, тонкі зап’ястки, коси, сарафани, сміх, від якого всередині ставало неспокійно.

З однією з них я навіть почав гуляти вечорами. Ми зустрічалися ближче до заходу сонця й ішли до озера. Говорили про дрібниці: про погоду, навчання, селище, міські крамниці, кіно, яке хтось бачив у клубі. Вона трималася стримано, ніби заздалегідь вирішила не дозволяти мені зайвого. Я це відчував і водночас поважав, і злився, і ще дужче хотів бути поруч.

Одного разу, коли сонце вже сховалося за далекими деревами, а вода біля берега стала темною, вона дозволила мені поцілувати себе. Навіть не по-справжньому — так, обережно, майже випадково, в кутик губ. Але для мене це була подія величезної сили. Я повертався додому і не йшов, а ніби плив над дорогою. Потім усю ніч згадував той дотик, прокручував його в голові, додавав до нього те, чого не було, і від цього ставав лише ще неспокійнішим…