Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…

Прощання з Нюрою було тихим. Квітневого ранку талий сніг хлюпав під теплими чобітьми. Вони стояли біля хвіртки Нюриного дому: двадцятирічна мати з грудною дитиною і сімнадцятирічна дівчина, яка цю дитину витягла на світ.

— Я тобі писатиму, — сказала Віра, намагаючись не заплакати. — Щомісяця. Обіцяю.

— Пиши, — кивнула Нюра. — Я відповім, якщо листоноша дійде.

Вони обнялися. Сергійко на руках у Віри заворушився, пискнув. Нюра торкнулася його чола легко, кінчиками пальців. Як тоді, коли він з’явився на світ.

— Рости, Сергійку, — прошепотіла вона. — Рости великий.

Віра плакала всю дорогу до найближчого міста, уткнувшись обличчям у край пелюшки. Федір мовчав, правив конем і не обертався. Він не вмів утішати. Він умів тільки відвозити від біди.

Листи Віра писала перший рік. Потім — раз на пів року. Потім перестала.

Не тому, що забула. Тому, що життя навалилося, як той лютневий сніг: з усіх боків, без перепочинку.

Вони осіли в промисловому місті на півночі країни. Федір улаштувався на металургійний завод. Робота — гарячий цех, дві зміни, обід з алюмінієвої миски в заводській їдальні.

Спершу була кімната в робітничому гуртожитку. Потім маленька квартира на околиці: дві кімнатки з кухнею, таргани, кран, що тік. Зате поруч була клініка за два квартали, школа через дорогу й автобус до центру.

Сергійко ріс здоровим, міцним і допитливим. У три роки розібрав настінний годинник. У п’ять — полагодив сусідці праску. У школі вчився посередньо, але руки в нього були золоті. Все, що можна було розібрати й зібрати, він розбирав і збирав.

А Віра навчилася жити зі своїм шрамом. Він став частиною її тіла, як родимка чи лінія долоні, тільки прихованою частиною. Вона нікому його не показувала. Ніколи.

До лікарів ходила рідко, до звичайних терапевтів, і то з крайньої потреби. До гінеколога — жодного разу. Соромно. Тяжко. Та й що там дивитися?

Федір прожив недовго. Завод, гарячий цех, випивка у вихідні — стандартний набір, який забирає роботяг раніше строку. Серце зупинилося просто біля верстата, коли Сергійкові було п’ятнадцять. Бригадир викликав швидку, але вона не встигла.

Віра залишилася сама з підлітком. Улаштувалася прибиральницею в ту саму клініку, куди не ходила як пацієнтка. Мила підлоги, протирала кушетки, виносила сміття. Сорок квадратних метрів біло-зеленого лінолеуму двічі на день, шість днів на тиждень.

Платили мало. Вистачало на хліб, макарони, молоко для Сергія й зимову куртку із секонд-хенду…