Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…
Сергій ріс і віддалявся. Не тому, що не любив матір. Любив. По-своєму, мовчки, як батько. Але йому було тісно — у маленькій квартирі, у заводському місті, у житті, яке пахло хлоркою й димом.
Після школи він пішов на службу, повернувся й поїхав на заробітки. Спершу у великий промисловий центр, потім далі, у велике південне місто. Будував, ремонтував, лагодив. Дзвонив матері на свята, приїздив на зимові канікули, привозив цукерки й конверт із грошима.
А потім одружився.
І тут сталося те, чого Віра не чекала.
Їй було сорок три. Сергієві — двадцять три.
Він подзвонив і сказав:
— Мамо, я одружуюся. Її звати Анна. Їй сорок.
Віра замовкла.
— Сорок? — перепитала вона нарешті.
Жінка майже на двадцять років старша.
— Сергію, ти з глузду з’їхав! Вона тобі в матері годиться!
— Мамо, я люблю її.
— Яка любов! — Віра зірвалася. — Тобі двадцять три. Тобі ще жити й жити, а вона…
— Мамо, я дзвоню не питати дозволу. Я дзвоню повідомити.
Вони посварилися. Жорстко, боляче. Так сваряться тільки близькі люди, які не вміють говорити про почуття.
Віра кричала в слухавку. Сергій мовчав. Потім сказав:
— Усе, мамо. Мені час.
І поклав слухавку.
Віра передзвонила за день — номер не відповідав. За тиждень — теж. За місяць вона зрозуміла: син відрізав її.
Гордість не дозволяла написати. Образа не дозволяла пробачити.
Роки йшли. Один. Два. П’ять. Десять…
