19 років, наша дівчина стала ДРУЖИНОЮ ШЕЙХА… Але після першої ночі потрапила до ЛІКАРНІ

Низький голос ударив по вухах різкіше за барабан. Я озирнулася на вузький прохід: кам’яний механізм уже почав зачинятися.

Часу не було. Я метнулася до найближчої портьєри, пірнула за неї й притислася до холодної стіни. До галереї увійшов чоловік.

За кроками — високий. За шелестом тканини — у довгому вбранні. Він зупинився біля портретів, затримався біля зображення Єлени, провів пальцями по табличці й тяжко зітхнув, ніби цей звук вирвався з самої глибини грудей.

Я впізнала це дихання. Так дихав Рашид, коли думав, що він сам.

— Пробач, — промовив він у темряву. — Пробач мені за те, що я живий.

Він повільно пройшов повз, і я побачила край його плаща. Той самий візерунок, що був на ньому в день весілля. Серце калатало так голосно, що я боялася: він почує його, як чують воду в глечику.

Але він пішов далі, десь клацнув замок, і тиша знову наповнила галерею. Я вийшла з-за портьєри й ступила до дверей. Камінь уже повернувся на місце, але перстень грів долоню. Я приклала його до пластини, і механізм слухняно відчинився.

Я ковзнула в лаз, зачинила прохід за собою й лише біля колодязя дозволила собі видихнути. На долоні лежали ключ і перстень. Дві маленькі відповіді на величезне запитання.

Якщо Рашид ходить сюди вночі, значить, він знає про портрети, щоденник і чорні стрічки. Він знає правду. Але якщо знає, чому мовчить? Кого він боїться більше: духів пустелі чи живих людей у власному палаці?

Я подивилася на чорне беззоряне небо. Усередині підіймалася тиха, вперта злість. Не стільки на Рашида, скільки на темряву, яка поглинала жінок і ховала їхні імена за табличками. Я дала собі клятву.

Я винесу з цієї темряви бодай одне ім’я. Своє.

А біля західного крила, за важкими дверима з місяцем і клинками, щось заворушилося, ніби сам старий палац готувався видихнути.

Наступного дня портрети померлих дружин, щоденник Єлени й важке зітхання Рашида не виходили в мене з голови. Я намагалася поводитися спокійно, але руки тремтіли навіть за сніданком, і ложка дзвеніла об чашу.

Рашид з’явився в залі ненадовго. Він не дивився на мене, розмовляв із радником, віддавав розпорядження щодо караванів. Але коли його погляд випадково ковзнув по моєму обличчю, я вловила в ньому дивний відблиск.

Він щось знає. Можливо, знає, що я була там. І мовчить.

Я вирішила діяти обережніше. Спершу треба було поговорити з Надірою. Я дочекалася моменту, коли ми залишилися вдвох.

— Ти знала про жінок?