19 років, наша дівчина стала ДРУЖИНОЮ ШЕЙХА… Але після першої ночі потрапила до ЛІКАРНІ

— Прокляття — зручне слово, — відмахнулася вона. — З нього не спитаєш. Вино пролилося — доля. Страх заліз у ліжко — духи. Але мертвих ламає не вітер.

У її очах майнуло те, чого так бракувало в усьому цьому палаці. Сумнів.

— Допоможіть мені потрапити туди, — попросила я. — У західне крило.

Зухра відвернулася до кошика з коріандром, ніби не чула мене. Довго перебирала стебла, потім дістала з-під них маленький потьмянілий ключ.

— Цей ключ відмикає не двері, — сказала вона. — Він відчиняє ґрати внизу, там, де вода з колодязів іде до фонтанів. Звідти починається хід. Він веде туди, куди вхід заборонений.

— Чому ви мені довіряєте?

— Бо тут давно нічого не змінюється, — відповіла вона. — А ти можеш усе змінити. Або загинути. І те, й інше — рух.

Вона вклала ключ мені в долоню й стиснула мої пальці. Її шкіра була холодною, як місячний камінь.

Я повернулася до покоїв і довго сиділа, дивлячись на ключ. Пульс то пришвидшувався, то завмирав, як кроки вартових у коридорі. У рукаві шаруділо письмо, поруч лежав перстень із місяцем і двома клинками. Я згадувала слова Зухри: «Мертвих ламає не вітер». Якщо не вітер, то чиї руки?

Уночі палац перетворювався на лабіринт шепотів. Я накинула темну хустку, сховала ключ за пояс і вийшла. Місяць висів над двором, ніби зазирав у вікна.

Під шелест фінікового листя я дісталася колодязя, схованого в тіні апельсинових дерев. Там і справді були залізні ґрати, забризкані вапном. Замок виглядав новим. Його встановили вже за Рашида.

Я вставила ключ. Він увійшов м’яко, як голка в щільну тканину. Клацання. За ґратами відкривався вузький кам’яний лаз. Довелося зняти туфлі й іти босоніж — так було тихіше.

Камінь був вологим і холодним, ніби просоченим самою темрявою. Я повзла вперед, рахуючи вдихи, і відчувала, як усередині піднімається не просто страх, а дивна впертість — те саме почуття, яке змушує зрушувати каміння голими руками, якщо інакше не пройти.

Лаз вивів мене до цегляної стіни з круглим отвором на рівні плеча. У ньому була бронзова пластина з тим самим знаком: місяць і клинки. Я дістала перстень. Здавалося, він сам потягнувся до пластини. Варто було прикласти його, як пролунав глухий клац.

Цеглини здригнулися, одна з них повільно зсунулася, відкриваючи вузький прохід. За ним починалася галерея. Повітря там пахло пилом, смолою й чимось солодким, майже нудотним, як забутий у шкатулці мускус.

На стінах висіли портрети. Жіночі обличчя, тонкі шиї, очі, написані так живо, ніби вони стежили за мною з темряви. Деякі рами були перев’язані чорною стрічкою. Я підійшла до першого полотна.

Молода жінка в золотому покривалі, сірі очі, мов ранковий туман. Під портретом — ім’я арабською і дата, яку я не змогла розібрати повністю. Поруч інша — смаглява, з м’якою усмішкою й пекучим поглядом.

Третя, четверта… Я йшла вздовж стіни, аж поки не зупинилася перед портретом жінки, чиї риси моторошно нагадували мої. Світла шкіра, темні вії, ямочка на підборідді.

Під табличкою було ім’я, написане моєю рідною мовою, нерівно, ніби той, хто писав, не розумів літер: «Єлена». Серце вдарилося об ребра. Я повернула голову й помітила на маленькому столику розкритий щоденник.

Папір пожовк, чорнило вицвіло, але рядки ще можна було розібрати. Вони були написані моєю мовою: «Сьогодні вночі він знову не прийшов. Я чую кроки біля дверей. Вони забирають воду, я відмовляюся пити. Якщо я не прокинуся…» Далі слова обривалися.

Я вчепилася в край столика, щоб не похитнутися. Усе це було реальністю. Тут пахло пилом, залізом і старою солодкою олією. Не прокляття. Ні. Тут відчувався слід живих людей.

Раптом у глибині галереї клацнула засувка. Від стіни відокремилася важка тінь.

— Хто тут?