19 років, наша дівчина стала ДРУЖИНОЮ ШЕЙХА… Але після першої ночі потрапила до ЛІКАРНІ

— запитала я прямо.

Вона зблідла.

— Пані, я не повинна…

— Надіро, — я поклала руку їй на плече. — Я бачила портрети. Бачила щоденник. Ти можеш мовчати, але я все одно дізнаюся правду. Допоможи мені — і, можливо, врятуєш не лише мене, а й себе.

Її губи здригнулися. Вона довго вагалася, а потім видихнула:

— Вони були справжніми. Це не легенди. Усі вони пішли надто рано.

— Пішли? — перепитала я. — Чи їх убили?

Надіра різко затулила рота долонею, ніби злякалася навіть не моїх слів, а власних думок.

— Я нічого не казала, — прошепотіла вона. — У цих стін є вуха.

Але потім, дивлячись у підлогу, все ж додала:

— Дехто каже «хвороба». Дехто — «прокляття». Але я бачила одну з них напередодні смерті. Вона боялася пити воду.

Ці слова вдарили сильніше за будь-яке зізнання. Я відразу згадала щоденник Єлени: «Вони забирають воду, я відмовляюся пити».

Я вийшла у двір, щоб перевести подих. Повітря було сухим, фонтан дзюрчав надто голосно. Я підійшла ближче. На дні вода здавалася прозорою, чистою, безпечною. Але біля однієї з посудин, із яких слуги наповнювали глечики, я помітила тріснуту глиняну кришку. У щілині засохли дивні зеленкуваті сліди.

Я провела пальцем. Запах був різким, гірким — не вино, не трава. Щось чуже, хімічне. Усередині все стиснулося.

Вода. Ось звідки починалася смерть.

Я сховала руку в хустку й поспішила піти. Але за мною хтось спостерігав. Біля стіни майнула тінь, і я почула тихий стукіт, ніби умовний знак.

Уночі я знову вирішила піти в західне крило. Тепер уже не з цікавості, а по докази. Ключ Зухри легко відімкнув ґрати, і я знову опинилася у вузькому підземному проході.

Галерея зустріла мене пилом і тишею. Я запалила маленьку свічку, щоб роздивитися портрети. Жіночі обличчя дивилися на мене з тугою й німим благанням.

На столику поруч зі щоденником Єлени я помітила те, чого раніше не бачила. Маленький флакон із мутного скла. Він був запечатаний сургучем….