70-річний пенсіонер пустив на нічліг незнайомку. Ранковий вчинок постоялиці приємно здивував місцевих жителів

Валентина скрикнула від радості. Конем правив Єгор — той самий сусід, із яким вона посварилася вранці.

— Оце так, — протягнув він, стримуючи коня. — Ну ти й загулялася, Валентино. Скоро стемніє. Вовків не боїшся? Ти в нас ладна, їм тебе на пару днів вистачить.

— Їм і без мене є чим закусити, — роздратовано відмахнулася вона. — Слухай, Єгоре, не до жартів. Там жінка в лісі. Біля болота. Ледве жива.

Єгор відразу посерйознішав. Вислухав її уважно, уточнив, де саме вона залишила незнайомку, і розвернув коня.

— Я з тобою поїду, — сказала Валентина.

— Не треба. Іди додому. Твої вже, мабуть, весь двір на вуха поставили. А жінку я знайду.

Валентина хотіла заперечити, але сил не було. Вона тільки кивнула й довго дивилася вслід возу, поки той не зник за поворотом.

Єгор справді помітив світлу хустку ще здалеку. У сутінках вона біліла серед трави, мов маленький вогник. Чоловік під’їхав ближче, зіскочив із воза й назвався.

— Мене Валентина прислала. Не бійся.

— Дякую, — тихо сказала незнайомка, але все одно дивилася на нього насторожено.

Бородатий, похмурий, небагатослівний Єгор і справді не викликав довіри з першого погляду.

— Залазь на віз, — сказав він. — Потім дякуватимеш.

Жінка глянула на високий борт і безпорадно похитала головою.

— Не зможу. Спина…