Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

Спочатку була міська щільність: світлофори, потоки машин, скляні вітрини, люди на зупинках. Потім широка об’їзна дорога, далі заміська траса, де будинки поступово рідшали, поступаючись місцем полям. Землю вже було прибрано, стерня жовтіла тьмяно й сухо. Далі почався березовий ліс, прозорий, із рідким золотим листям на самих верхівках. За містом осінь відчувалася різкіше — без серпанку, без звичного шуму, майже без прикриття.

Вони говорили про роботу. Андрій розповідав про проєкт, який третій місяць не проходив погодження. Дарина слухала, ставила уточнювальні запитання, пропонувала варіанти. Ці розмови їй подобалися: поруч із ним можна було говорити професійно, не спрощуючи, не пояснюючи очевидного, не вдаючи з себе менш компетентну.

Десь на середині дороги Андрій, ніби продовжуючи тему, сказав:

— Ти через батьків не хвилюйся. Вони нормальні. Просто трохи своєрідні.

— У якому сенсі?

— Батько — людина принципів. У нього все має бути як слід. Не тому, що він поганий. Просто інакше не вміє.

— А мама?

— Мама простіша. Балакуча, господарська. Вона тебе прийме.

Дарина помовчала.

— Якщо сподобаюся?

Андрій коротко розсміявся, але сміх вийшов трохи натягнутим.

— Сподобаєшся.

Село з кількома будинками біля розбитої дороги лишилося позаду. За десять хвилин Андрій звернув на ґрунтівку. Машину затрусило на вибоїнах. Дорога пройшла крізь невеликий перелісок і вивела до високого металевого паркану, глухого, без жодного просвіту. Перед воротами був утоптаний майданчик зі слідами шин.

Андрій опустив скло, набрав код на панелі. Ворота роз’їхалися повільно й майже беззвучно.

За ними відкрилася ділянка. Велика, рівна, бездоганна до дивності. Першим словом, яке спало Дарині на думку, було саме це: бездоганна. Доріжки з плитки сходилися під вивіреними кутами, бордюри тяглися рівною лінією, газон був підстрижений так гладко, ніби його не косили, а розчісували. Жодного листка на траві — хоча за парканом стояв жовтень, і ліс уже наполовину облетів.

Клумби вздовж доріжок рясніли пізніми хризантемами й айстрами. Вічнозелені кущі були підстрижені кулями. Город теж не нагадував звичайний: грядки вкриті темною плівкою, опори прибрані й складені біля сараю, теплиця блищить чистим склом. Будинок стояв добротний, двоповерховий, світлий, із великими вікнами й ґанком під навісом. Поруч — гараж, рукомийник на металевій стійці, поличка з милом, усе на своєму місці.

На перший погляд це було майже красиво. Але що довше Дарина дивилася, то сильніше помічала відсутність випадковості: ніде не валялася забута лійка, не стояла чашка на сходинці, не лежала деталь, яку хтось відклав на потім. Простір ніби не дозволяв людині втомитися, помилитися, залишити слід сьогоднішнього дня. Він вимагав відповідати собі.

Дарина спіймала себе на думці, що як архітекторка мала б захопитися: порядок, система, повага до простору. Але всередині не виникло радості. Було відчуття, ніби вона дивиться не на живий дім, а на ретельно підготовлений макет, де все правильно, але нічому дихати…