Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

Двері будинку розчинилися, і на ґанку з’явилася жінка. Оксана Петрівна Литвин була невисока, щільна, з широкими впевненими плечима й ходою людини, яка знає в домі кожен кут і не сумнівається, що все тут тримається на її руках. Темне волосся, вже торкнуте сивиною, було прибране назад. Поверх бордового домашнього плаття — фартух.

— Андрійку! — радісно вигукнула вона й поспішила назустріч, розкриваючи руки. — Нарешті приїхали!

Андрій вийшов із машини, мати обійняла його міцно, поплескала по спині, тут же відсторонилася й подивилася на Дарину.

— То це і є твоя Дариночка?

— Так, мамо. Знайомся.

Оксана Петрівна ступила до Дарини й обійняла її відразу, без паузи, без запитання, так само міцно й по-господарському. Від неї пахло смаженим м’ясом, тістом і чимось домашнім, теплим.

— Ну яка! — сказала вона, відступаючи на пів кроку й утримуючи Дарину за плечі. Погляд ковзнув згори вниз швидко, оцінювально, майже діловито. — Гарна, струнка. Молодець, Андрійку, не схибив.

Вона засміялася й поплескала Дарину по руці. Добродушно, шумно, з тією відкритістю, яка начебто мала б прихиляти. Але Дарина раптом відчула себе не людиною, що прийшла знайомитися, а річчю, яку оглянули й попередньо схвалили.

— Ходімо, ходімо, — квапливо провадила Оксана Петрівна. — Стіл майже готовий. Батько десь у саду, зараз з’явиться.

Він з’явився з іншого боку будинку. Степан Григорович Литвин ішов неквапно, прямо, як ходять по власній землі люди, певні кожного кроку. Високий, сухорлявий, із різкими рисами обличчя, які вік не пом’якшував, а тільки підкреслював. У руці він тримав зняті садові рукавички.

— Приїхали, — мовив він не запитанням, а констатацією.

— Тату, це Дарина.

Степан Григорович подивився на неї довго. Не нахабно, не грубо, але так, як оглядають предмет, перш ніж вирішити, куди його поставити.

— Дарина, — сказав він нарешті, обираючи повне ім’я. — Радий бачити. Проходьте.

Він простягнув руку. Рукостискання виявилося коротким, твердим, діловим.

— У вас дуже доглянута ділянка, — сказала Дарина.

Він кивнув, приймаючи похвалу як належне.

— Двадцять два роки праці. Кожен метр через мої руки пройшов. Раз уже приїхали — покажу, поки не сіли до столу.

Він розвернувся й пішов углиб саду, не озираючись. Було ясно: решта піде слідом. Так і сталося. Андрій крокував поруч із батьком, Оксана Петрівна повернулася до будинку, а Дарина йшла трохи позаду й слухала екскурсію господарством, де кожне дерево, кожна грядка, кожен гачок у сараї мали своє місце й свою історію…

Це не була прогулянка у звичному сенсі. Ніхто не спитав, чи втомилася вона з дороги, чи не холодно їй, чи не хоче спершу зайти до хати. Степан Григорович показував ділянку як доказ, а не як місце, яким можна поділитися. Дарина ввічливо кивала, ставила запитання там, де це було доречно, і щораз виразніше розуміла: тут знайомлять не з домом, а з правилами володіння…