Бабуся врятувала чотирьох вовченят — і через роки вони віддячили їй так, що ніхто не міг повірити..

Мирон сказав, що знайшов їх у лісі. Матері поблизу не було; малюки лежали на холодній землі, і він не зміг пройти повз. Говорив він нерівно, ніби тримав за зубами ще якусь правду, та Орися в ту мить не помітила цієї затримки. Їй давно хотілося завести собаку — не лютого сторожа, а живу душу в хаті, щоб хтось зустрічав біля дверей, сопів біля печі, вимагав турботи. А тут перед нею опинилися одразу четверо сиріт, крихітних, голодних, таких, що потребували рук і тепла. У серці жінки ворухнулося почуття, яке вона вже майже забула: завтрашній день знову міг починатися не з порожнечі, а з турботи про когось.

Мирон не сказав головного: перед нею були не цуценята. Він зрозумів це відразу, бо надто добре знав ліс і звірячі сліди. Але малюки були ще такі малі, що їхня дикість поки що ховалася під м’якою шерстю й жалібним писком. Він сподівався: трохи згодом можна буде знайти для них інше місце, вирішити, як учинити правильно. Та Орися дивилася на знайд із такою довірливою, майже материнською ніжністю, що в нього не піднявся язик зруйнувати цю раптову радість.

Вона внесла згорток у хату й улаштувала малюків біля теплої стіни. У комірчині знайшлися старі миски, давно без діла. Орися ретельно їх вимила, поклала м’ясо, поставила перед кожним окрему порцію й присіла поруч, спостерігаючи. Спершу звірята тягнули носики обережно, ніби не вірили, що їжа належить їм. Потім голод виявився сильнішим за страх: вони накинулися на шматки так жадібно, що миски заслизали по підлозі й глухо застукали. Жінка похитала головою — в її погляді змішалися жалість і тиха радість: видно було, як довго вони лишалися без поживи.

Наситившись, знайди швидко розм’якли. Вони збилися в сіру теплу купку, підклали одне під одного лапки й заснули, зрідка здригаючись уві сні. Орися довго не відходила. Ще зранку дім здавався їй таким порожнім, що навіть власний крок звучав чужим, а тепер у кімнаті чулося дихання, сонне сопіння, ледь помітне ворушіння живих істот, яким вона була потрібна. Це відчуття різало й зігрівало водночас. Турбота знову вимагала її рук і голосу, і від цього день ставав не таким безконечним.

Вона вийшла у двір, щоб подякувати Миронові. Той іще стояв біля хвіртки й м’яв у руках край рукава, ніби збирався сказати щось важливе. Орися говорила, які гарні цуценята їй дісталися, запевняла, що вигодує їх і привчить до дому, що тепер вечорами їй буде не так тоскно. Мирон слухав і розумів: вона щиро вважає малюків собаками. Він лише попросив її не втрачати обережності, кивнув на прощання й пішов вулицею, несучи із собою тривогу, яку так і не спромігся вимовити…