Дружина привела чоловіка вечеряти до свекрухи, якій він переказав усі гроші, але за дверима на них чекала несподівана картина

— Я віддав їй наш конверт, Оксано, всю суму до копійки. Ти ж розумієш, там катастрофа біблійного масштабу.

Богдан тупцяв на порозі кухні в одному кросівку. Друга нога, затягнута в шкарпетку з діркою на великому пальці, нервово терла лінолеум.

Його обличчя виражало скорботу людини, яка на власні очі бачила загибель Атлантиди й тепер принесла цю звістку на материк. Оксана навіть не повернула голови. Вона методично дорізала болгарський перець для салату.

Ніж ходив по дошці з ритмічним хрускотом. Лише після того, як остання червона смужка впала в миску, вона витерла руки рушником і подивилася на чоловіка.

Двісті тисяч.

Їхній фонд. Гроші, які вони почали відкладати на автомобіль, заради яких Оксана останні два місяці брала додаткові зміни на складі канцтоварів. А Богдан економив на бізнес-ланчах.

Ці гроші лежали в непримітному паперовому конверті на верхній полиці шафи, заховані в коробці з-під старого тонометра.

— І яка саме стихія обрушилася на Лідію Степанівну цього разу? — рівним тоном поцікавилася Оксана.

Її голос був спокійний, надто спокійний.

Богдан пожвавішав, відчувши, що дружина не почала кричати, а перейшла до конструктивного діалогу. Його логіка в стресових ситуаціях завжди нагадувала друшляк, зліплений із пластиліну. Ні форми, ні змісту, зате багато зайвих дірок.

— Там труби, — з запалом почав він, активно жестикулюючи. — Прорвало стояк. Вода хлищала, як із пожежного гідранта. Мама дзвонить, плаче. Каже, ламінат здувся й згорнувся у велетенську гармошку. Меблі плавають. Сусіди знизу вже готують судовий позов на мільйон. Довелося терміново викликати бригаду ліквідаторів аварії. Ну, таких, знаєш, приватників. Вони приїхали з помпами, відкачали, сказали, що треба просто зараз закупити нові матеріали й труби, оплатити збитки сусідам, щоб без суду. Кур’єр від них під’їхав. Я йому конверт і віддав. Мамі просто ніколи було їхати. Вона там із ганчіркою бореться, зі стихією.

Оксана сперлася стегном об стільницю.

— Бригада ліквідаторів. Кур’єр по готівку. Богдане, ти при своєму розумі?

— Оксано, ну ситуація екстрена, — змахнув руками чоловік, нарешті стягуючи другий кросівок. — Ти б чула її голос. Вона так кашляла. Там вологість сто відсотків, як у тропіках. У неї астма може початися. Я син чи хто? Я мав урятувати матір.

Свекруха Оксани, Лідія Степанівна, мала здоров’я кадрового лісоруба й фантазію кіношного сценариста. За три роки шлюбу вона вже помирала від загадкових мігреней, що вимагали поїздки в санаторій, ламала ногу — це виявилося легким забоєм мізинця — і ставала жертвою радіоактивного випромінювання від вишки стільникового зв’язку, від якого допомагав лише страшенно дорогий очищувач повітря.

Але двісті тисяч — це був новий рівень драматургії. Оксана подивилася на Богдана. У його очах читалася щира, нічим не затьмарена віра в правильність власного вчинку.

Він пишався собою. Врятував матір від потопу. Герой…