Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

Наступні дні потягнулися дивним, нерівним часом. Мирон залишався в лікарні. Назар ходив до нього щодня, іноді двічі. Оксана передавала їжу, хоча спершу казала, що не треба. Варила легкий бульйон, перетирала овочі, складала в баночки, підписувала, як давати. Потім сердилася на себе: «Навіщо я це роблю?» І сама ж відповідала: бо інакше не може.

Соломія приходила до батька через день. Першого разу вийшла з лікарні із заплаканим обличчям, сіла на лавку біля входу й довго не могла підвестися. Назар сидів поруч, мовчки давав їй час. Потім вона сказала:

— Він такий слабкий. А я все одно бачу тата. Того, який носив мене на руках. Чому так боляче?

— Бо любиш, — відповів Назар.

— А мама?

— Мама теж по-своєму любить. Тільки вже не так.

Соломія кивнула, хоча до кінця не зрозуміла. Можливо, зрозуміти таке можна тільки проживши багато років і переживши зраду, яка не вбиває любов одразу, а повільно змінює її форму.

Мирослава в лікарню більше майже не з’являлася. Один раз прийшла, принесла якісь речі, влаштувала в коридорі гучну розмову з медсестрою, потім зайшла до Мирона й вийшла за десять хвилин. Після цього Назар побачив батька ще більш пригніченим, але розпитувати не став. Усе було ясно без слів.

Оксана до Мирона не ходила. Не тому, що їй було байдуже. Навпаки, саме тому, що було не байдуже. Вона розуміла: її поява може дати йому надію, якої вже не повинно бути. Або ранити ще сильніше. А може, ранити її саму. Тому вона передавала турботу через сина й залишалася на відстані.

Степан не квапив її з рішенням, не ревнував до її тривоги, не питав, чому вона знову готує для колишнього чоловіка. Одного вечора, коли Оксана стояла біля плити над черговою каструлею бульйону, він підійшов ззаду й тихо сказав:

— Роби, як серце велить. Я розумію.

— Справді?

— Справді. Ти прожила з ним велике життя. Не можна вимагати, щоб воно стало порожнім за один день. Головне, що ти не повертаєшся туди, де тобі було боляче.

Оксана повернулася й притиснулася до нього. Не плакала. Просто стояла, тримаючись за його плечі. Їй було важливо знати: поруч із нею людина, яка не боїться її минулого й не вимагає викреслити його заради майбутнього.

Коли стало зрозуміло, що Мирона можна буде перевозити, почалися збори. Назар оформляв документи, домовлявся про супровід, купував ліки. Олена складала список потрібних речей: зручний одяг, рушники, засоби для догляду, посуд, ліки, теплий плед. Оксана прасувала сорочки Мирона, які ще залишалися в Соломії, і щоразу завмирала, проводячи праскою по тканині. Ці рухи були з іншого життя. Раніше вона робила це як дружина. Тепер — як мати його дітей, як людина, що проводжає частину минулого.

Степан сказав, що на вокзал не піде.

— Чому? — спитала Оксана, хоча сама вже розуміла відповідь.

— Це ваше сімейне прощання. Твоє, дітей, Мирона. Мені там не місце. Я чекатиму вдома.

Вона вдячно подивилася на нього.

— Ти завжди знаєш, як правильно.

— Не завжди. Але цього разу знаю.

Увечері перед від’їздом Оксана довго не могла заснути. Лежала поруч зі Степаном, слухала його рівне дихання й думала про завтрашній день. Їй належало провести сина, вагітну невістку, маленького Сергійка й колишнього чоловіка, який тепер був хворим, ослабленим і майже беззахисним. Поїзд повезе їх усіх, а разом із ними остаточно піде та частина її життя, яку вона намагалася то втримати, то забути, то пробачити…