Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

На вокзалі було шумно й метушливо. Люди тягнули сумки, сперечалися біля розкладу, купували чай у паперових стаканчиках, поспішали до вагонів. Оксана стояла поруч із Назаром і тримала за руку Сергійка. Хлопчик був схвильований поїздкою, увесь час питав, коли вони поїдуть, де їхні місця, чи буде він спати на верхній полиці. Олена усміхалася, але втома вже проступила на її обличчі. Оксана раз у раз поправляла їй шарф, хоча та м’яко повторювала:

— Усе добре, мамо. Не хвилюйтеся.

Мирона привезли заздалегідь. Він міг сидіти, але ходив ще погано, швидко втомлювався. Назар допоміг йому піднятися у вагон, улаштував біля вікна. Мирон дивився на перон, де стояли Оксана й Соломія. На його колінах лежав плед, на плечах — та сама куртка, подарована сином. Обличчя було бліде, але очі ясніші, ніж у лікарні.

Соломія спершу трималася, але потім не витримала й побігла у вагон. Оксана бачила крізь вікно, як донька нахилилася до батька, обійняла його, притулилася обличчям до його неголеної щоки. Мирон ніяково підняв руку й погладив її по волоссю.

— Тату, ти пиши мені, — говорила Соломія, майже захлинаючись сльозами. — І дзвони. Я чекатиму. Чуєш? Не зникай. Більше не зникай.

— Буду, — з трудом відповів Мирон. — П-п-писати. Дзвонити.

— У травні весілля. Я хочу, щоб ти приїхав. Дуже хочу. Ти маєш бути, таточку.

— Приїду. Якщо… зможу. А я зможу. Стану на ноги. Обов’язково.

— Я вірю.

Він узяв її руку, притиснув до губ.

— Лідочко… Соломіє моя… пробач батька.

— Тату…

— Не зараз. Потім. Просто знай. Я вас люблю. Усіх. І житиму заради вас. Заради Назара, заради тебе, заради Дарини, заради онуків. Я встану. Допомагатиму. Балуватиму. Тільки ти не плач так.

— А ти живи, — прошепотіла Соломія. — Просто живи. Більше нічого не треба.

Вона поцілувала його в лоб, у щоку, знову обійняла й вибігла з вагона, бо провідниця вже попереджала проводжальників. На пероні Соломія кинулася до Оксани. Мати міцно притиснула її до себе. Обидві мовчали. Слова були зайві.

Назар вийшов останнім, щоб ще раз обійняти матір. Він був зібраний, але очі почервоніли.

— Мамо, ми впораємося.

— Я знаю. Ти тільки пиши. І дзвони. І Лені допомагай.

— Буду.

— Вона в тебе рідкісна жінка.

— Знаю, — м’яко усміхнувся Назар. — Я тепер багато чого знаю.

Оксана торкнулася його обличчя долонею.

— Бережи себе, синочку.

— І ти себе бережи. І Степана Олексійовича. Він хороший.

Оксана кивнула, не довіряючи голосу. Назар обійняв її міцно, майже по-хлоп’ячому, як у дитинстві, коли йому хотілося сховатися в материнських руках. Потім піднявся у вагон. Двері зачинили. До відправлення залишалися лічені хвилини, і Оксана відчула, що серце знову рветься на частини…