Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

Оксана відвернулася, щоб приховати сльози. Їй було соромно, що молода вагітна жінка виявилася сильнішою й милосерднішою за всіх. Вона, Оксана, не могла взяти Мирона до себе — і розуміла, що не повинна. Але від цього легше не ставало. А Олена, чужа йому по крові, уже шукала спосіб улаштувати його життя.

— Лено, донечко, — сказала Оксана, — ти добре подумала? Тобі скоро народжувати. Маленька дитина, Сергійко, господарство, тепер ще хвора людина. Це дуже важко.

— Я подумала. Звісно, буде важко. Але ми з Володею разом. І Павло Васильович не повністю безпорадний. Лікарі сказали, шанс є. Якщо дати йому мету, він старатиметься.

— Мета в нього буде, — сказав Назар, нарешті відсторонюючись. — Онуки. Я йому так і скажу.

Степан кивнув.

— Це хороший вихід. Не простий, але людяний. Я допоможу чим зможу. Грошима, речами, документами, дорогою. Тільки не треба вирішувати все на емоціях. Завтра Назар поговорить із лікарем, дізнається, коли можлива виписка, що потрібно для догляду. Потім будемо діяти.

Соломія схлипнула.

— А я зможу до нього приїжджати?

— Звісно, — відповів Назар. — І Дарина писатиме. Ми не забираємо його з вашого життя. Просто поки так краще.

— У травні весілля, — тихо сказала Соломія. — Він обіцяв… тобто я хочу, щоб тато був. Якщо зможе.

Оксана подивилася на доньку. У її очах було стільки дитячої надії, що сперечатися неможливо.

— Якщо зможе, приїде.

Наступного дня Назар знову пішов до лікарні. Він довго говорив із лікарем: питав про ліки, відновлення, можливу дорогу, вправи, харчування, ризики. Слухав уважно, записував, уточнював. Йому було страшно. Але разом зі страхом з’являлася справа, а справа завжди допомагала не тонути в емоціях.

До Мирона він увійшов уже не розгубленим сином, а людиною, яка ухвалила рішення.

— Тату, ми все обговорили.

Мирон повернув голову.

— Що?

— Коли лікарі дозволять, ти поїдеш зі мною. До нас. Олена згодна. Ми тебе заберемо.

Мирон довго дивився на нього. Потім губи його затремтіли.

— Ні. Не треба. У вас діти. Дружина вагітна. Я тягарем…

— Не вирішуй за нас. Олена сама запропонувала.

— Сама?

— Сама. Сказала, що сім’я — це не тільки коли легко.

Мирон заплющив очі. Сльози потекли по скронях у волосся.

— Хороша в тебе дружина, синку.

— Знаю. Тому я її бережу.

— Бережи. Не як я.

— Не як ти, — чесно сказав Назар.

Мирон усміхнувся крізь сльози.

— Правильно. Не жалій мене. Я заслужив.

— Я не жалію так, як ти думаєш. Я люблю тебе. Це інше.

Ці слова ніби вийняли з Мирона останню опору, і він заплакав уже відкрито, не соромлячись сина. Назар сидів поруч, тримав його руку й уперше дозволив собі теж не ховати сліз. У цій палаті вони обоє прощалися з колишнім образом батька: сильного, упевненого, невразливого. І обоє вчилися бачити замість нього живу людину — слабку, винну, але все ще дорогу…