Батько пішов до жінки, з якою зраджував мамі багато років, але нове життя швидко показало йому правду

Мирон сидів біля вікна й дивився на Оксану. Між ними було скло, шум перону, роки образ, розлучення, нове життя, хвороба, діти, яких вони виростили разом і не разом водночас. Він хотів сказати їй багато. Надто багато для слабкого язика, для уривчастого дихання, для кількох хвилин до відправлення.

Він підняв руку й постукав у скло. Оксана повернулася. Соломія теж озирнулася, Назар визирнув з-за батькового плеча. Мирон подихав на вікно. Скло затуманилося нерівною плямою. Він повільно, незграбно вивів пальцем літери.

«Пробач, Оксано».

Слова вийшли криві, майже дитячі. Оксана дивилася на них і відчувала, як у грудях піднімається не давній біль, не жалість, не любов — щось інше. Тихе, важке й чисте. Вона більше не хотіла тримати в собі камінь. Не хотіла все життя, що залишилося, носити його в пам’яті як доказ своєї правоти.

Вона підняла очі на Мирона. Він дивився на неї так, як, може, не дивився ніколи: без виклику, без звичної чоловічої впертості, без спроби повернути, вимагати, виправдатися. У його погляді було прохання, і він уже не розраховував отримати відповідь.

Оксана кивнула.

Мирон заплющив очі. По його обличчю пройшла така втомлена вдячність, що Соломія знову заплакала. Назар поклав руку батькові на плече. Олена, що стояла за ними в проході, тихо перехрестилася, ніби проводжала не поїзд, а цілий чужий біль.

Потяг смикнувся. Колеса важко стукнули, потім ще раз. Поїзд повільно поповз уздовж перону. Оксана йшла поруч кілька кроків, як колись ішла за вагоном Дарини. Тільки тепер вона проводжала не доньку в майбутнє, а Мирона — у життя, де їй уже не було місця, але де все одно залишалася частина її дітей, її молодості, її минулого.

Мирон не відривав від неї погляду, поки міг бачити. Він думав про те, як легко колись ішов із її дому, не озирнувшись по-справжньому. Тоді йому здавалося, що попереду свобода, кохана жінка, справжнє життя. А тепер поїзд віз його від Оксани остаточно, і він уперше розумів: втратити можна не тоді, коли йдеш, а тоді, коли людина, яку ти зрадив, нарешті перестає чекати твого повернення.

Оксана стояла на пероні, поки останній вагон не зник за поворотом. Соломія плакала в неї на плечі. Люди довкола розходилися, вокзальний шум поступово змінювався, але вона ніби залишалася в нерухомій точці між минулим і майбутнім. В один бік ішов поїзд. В інший — дім, де її чекав Степан.

Їй стало шкода Мирона. Не так, як раніше, коли жаль підштовхнув її попросити його залишитися. Тоді в жалості жила надія повернути колишнє. Тепер у ній було прощання. Вона пробачила його не тому, що забула. Не тому, що біль зник. А тому, що більше не хотіла бути пов’язаною з ним образою…