Через багато років після зникнення відомого геолога в горах знайшли землянку, що приховувала несподівану таємницю

— Ви самі це підписали, Миколо Сергійовичу?

Голос у лісничого був тихий, майже ввічливий, але від цього в Миколи Мороза всередині все стислося ще сильніше. Він стояв посеред тісного кабінету з облупленою батареєю під вікном, тримав у руках аркуш паперу й ніяк не міг сфокусувати зір. Літери стрибали, розпливалися, ніби хтось капнув на них водою. Або це в нього в очах потемніло.

За столом сидів начальник лісництва Андрій Ткачук, молодий, гладко виголений, із дорогим годинником на зап’ясті. Поруч, трохи осторонь, влаштувався Віктор Савчук — представник приватної компанії, яка вже третій місяць ходила довкола гірської ділянки, мов голодний пес довкола замкненої комори. На підвіконні вистигав чай у гранчастій склянці. Від батареї тягло пилом і вогкістю.

— Я цього не підписував, — нарешті сказав Микола.

Горло перехопило. Слова прозвучали хрипко, чужим голосом.

Андрій зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

— Миколо Сергійовичу, ви ж доросла людина. Тут ваш підпис. Тут акт про те, що розвідувальні проби у східному кварталі визнано несуттєвими. Тут висновок: ділянка не має наукової цінності й може бути передана під господарське освоєння.

— Я цього не писав, — Микола стиснув аркуш так, що папір захрустів. — І проби я не визнавав несуттєвими. Там пласт. Там рідкісна жила. Я казав вам місяць тому: рубати не можна.

Віктор Савчук усміхнувся кутиком рота. Усмішка була рівна, як подряпина на склі.

— Миколо Сергійовичу, за всієї поваги, ви геолог, а не юрист. Документи оформлено. Підпис ваш. Експертиза буде, звісно, але навіщо здіймати галас? Тим паче у вашому становищі.

— У якому становищі?

Андрій опустив очі, ніби йому стало ніяково.

— Ви знаєте, що комісія вже отримала скаргу. Кажуть, ви брали гроші з місцевих підприємців за доступ до старих карт. І за те, щоб затримувати погодження.

Кілька секунд Микола просто дивився на нього. Потім відчув, як холод іде від пальців до плечей.

— Що?

— Я не стверджую, — швидко сказав Андрій. — Я кажу, що скарга є. І якщо ви зараз почнете здіймати скандал, вона піде далі. У прокуратуру, в міністерство, куди належить. Вам шістдесят два. Ви все життя працювали чесно. Навіщо закінчувати так?

На слові «чесно» Микола коротко всміхнувся. Не тому, що було смішно. Просто інакше він би, мабуть, ударив кулаком по столу.

— Хто написав скаргу?