Батьки отримали з армії запечатану труну з позначкою «не відкривати». Відкрили — і зблідли…

Марина плакала так, ніби наново народила сина. Віктор міцно обійняв його й довго не відпускав. Вони дивилися на нього живого, справжнього, що стояв посеред кімнати, і ніяк не могли повірити, що страшна порожня труна лишилася позаду.

Історія з підміною, звісно, не зникла безслідно. Було розслідування, допитували людей зі шпиталю, перевіряли документи, з’ясовували, хто і що підписував. Формально винних знайшли. Але суворо карати їх не стали: надто очевидно було, що інакше Артема могли б не врятувати.

Із службою він усе-таки розпрощався. Остаточно зрозумів: це не його дорога. Не тому, що злякався, і не тому, що не витримав. Просто серце однаково тяглося до іншого життя — спокійного, чесного, без наказів, інтриг і чужої влади над долею.

Зараз він відновлюється після травми й знову працює в колишньому офісі. Комп’ютери, програми, завислі системи, прохання колег — усе це раптом стало здаватися не нудною рутиною, а нормальним людським щастям.

Він почав зустрічатися з хорошою дівчиною. Думає про весілля. І вже не сперечається з матір’ю, коли вона каже, що перший час молода сім’я може пожити й у батьківській квартирі. Головне ж не окремі стіни. Головне — щоб поруч були живі люди, яким можна вірити.