Батьки отримали з армії запечатану труну з позначкою «не відкривати». Відкрили — і зблідли…

— Далеко не втечеш, — кинула вона йому навздогін.

— Це вже не твоя турбота, колишня дружино.

Він зупинився на секунду й подивився на неї. Красива, доглянута, зла й порожня. Йому раптом стало її майже шкода.

— Знаєш, Леро, колись батька вже не буде поруч. Ні його грошей, ні впливу, ні людей, які все вирішують за тебе. Що тоді? Кидай свою гидоту й займися чимось нормальним, поки не пізно.

Вона розсміялася.

— Поради від мерця? Кумедно. Те, що ти поки дихаєш, іще нічого не означає.

Більше Артем із нею не говорив. У нього був тільки один шлях — іти й здаватися тим, хто міг прийняти його заяву офіційно. Він розумів: якщо ховатиметься, Бєляєв швидко його знайде, і тоді слова Лери можуть стати пророцтвом.

Запис був слабким доказом, але все ж доказом. І цього разу Артемові пощастило: його вислухали. Справу передали далі, почалася перевірка на вищому рівні.

До суду Бєляєва так і не довели. Історію постаралися приглушити, не виносити надто далеко й не перетворювати на гучний скандал. Але колишньої влади в нього вже не лишилося. Його відправили служити в далеке холодне місце, подалі від колишніх зв’язків. Родина поїхала разом із ним, зокрема й Лера. Без батька вона, схоже, зовсім не вміла жити.

Артем повернувся додому…