Батьки отримали з армії запечатану труну з позначкою «не відкривати». Відкрили — і зблідли…

Він чесно розумів: служити йде не з високого пориву, а заради заробітку й майбутнього. Про те, що колись доведеться всерйоз захищати когось зі зброєю в руках, Артем майже не думав. Здавалося, все це далеко, майже як гра для дорослих людей у формі.

Минув рік. На подив самого Артема, служба йому навіть сподобалася. Він кілька разів їздив на навчання, бачив нові місця, звик до колективу, до відповідальності, до чіткого порядку. Те, що раніше здавалося чужим, поступово стало частиною його життя.

Його спеціальність була небезпечною, вимагала уваги й міцних нервів. Але Артем втягнувся. У якийсь момент він упіймав себе на думці, що, можливо, помилявся, вважаючи себе зовсім не військовою людиною.

А потім він зустрів дівчину, яку сприйняв за справжнє кохання.

Це сталося осіннього сирого ранку. Лера йшла повз частину, а Артем поспішав на службу. Дорога була слизька, підбор її чобітка несподівано підвернувся, і дівчина ледь не впала просто на нього. Він устиг підхопити її за руку. Вони обоє розсміялися, потім заговорили, а за кілька хвилин Артем уже попросив номер телефону.

Лера дала його без зайвих вагань.

Невдовзі вони почали зустрічатися. Спочатку Артем не знав, хто її батько. Дізнався випадково: одного разу побачив, як Лера виходить із машини начальника частини, полковника Бєляєва. Усередині відразу неприємно кольнуло. Він подумав зовсім не про родинний зв’язок.

На наступному побаченні в кафе Артем не витримав.

— Ти давно знайома з Бєляєвим?

Лера спершу здивувалася, потім дзвінко розсміялася.

— Звісно. Це мій батько.

— Чому ти одразу не сказала?