Батьки отримали з армії запечатану труну з позначкою «не відкривати». Відкрили — і зблідли…

— раптом спитав Денис.

— У сенсі?

— Кидай свою контору. Я розумію, ти спеціаліст, комп’ютери, програми, усе таке. Але нормальні гроші зараз там, де служба. І житло отримаєш, і стабільність.

Артем не відразу відповів.

— Не знаю. Я не певен, що це моє. Служив, звісно, розумію, як усе влаштовано. Але якщо раптом щось серйозне почнеться?

Денис відмахнувся.

— Та перестань. Ніхто ні з ким по-справжньому не почне. Усі одне одного лякають, влаштовують показові маневри, грізно дивляться через кордони. Погаласують — і розійдуться. Великі люди все розуміють, їм справжня війна не потрібна.

— Можливо, — задумливо мовив Артем. — Я подумаю.

Вони обмінялися номерами. Денис дав йому контакти, куди можна звернутися, якщо рішення дозріє.

Довго розмірковувати не довелося. У компанії знову почалися дивні перестановки. На папері зарплату начебто підняли, а насправді грошей стало менше. Після чергового такого «поліпшення» Артем відчув, що терпіння скінчилося. Він зібрав документи й невдовзі підписав свій перший контракт.

Марина переживала страшенно. Батько, Віктор, ходив похмурий і майже не розмовляв. На цивілці все-таки було спокійно, зрозуміло, звично. А служба — це невідомість, накази, переїзди, чужі люди, чужа дисципліна.

— Тату, життя на те й життя, щоб у ньому щось змінювалося, — сміявся Артем, хоча й сам теж хвилювався.

Йому належало виїхати в інше містечко, перший час жити в гуртожитку, звикати до нового розпорядку. Але зарплата виходила майже вдвічі більша за попередню. А там, можливо, і з житлом щось вирішиться…