Батьки отримали з армії запечатану труну з позначкою «не відкривати». Відкрили — і зблідли…

Сидів би у своєму офісі, лагодив комп’ютери. Жив би спокійно.

— Годі, Марино, — суворо зупиняв її чоловік. — Наш син дорослий чоловік. Він сам обрав свій шлях.

— Та до чого тут він? Там нагорі хтось ділить вплив і гроші, а наші діти мають за це відповідати?

— Так було завжди, — важко промовляв Віктор. — А Артем тепер служить. Він не хлопчик.

Марина розумом розуміла ці слова, але материнському серцю від них не ставало спокійніше. Її дитина була десь далеко, серед тривоги й небезпеки, а вона не могла ні прикрити його, ні допомогти, ні навіть просто обійняти.

Найстрашніше сталося раптово.

Їм зателефонували й повідомили, що Артем помер. Сухий голос назвав дату, сказав, коли доправлять труну, і попередив, що відкривати її не можна.

— Як помер? — закричала Марина. — Ми ж нещодавно розмовляли! Він був живий, здоровий!

— Ваш син помер від тяжкої інфекції, — безпристрасно відповіли їй. — Труну не відкривати. Усі документи отримаєте разом із нею.

Після дзвінка дім ніби провалився в тишу. Потім Марина закричала. Віктор сів на стілець і закрив обличчя руками. Вони плакали обоє. Усе, заради чого син зірвався з місця, заради чого пішов туди, де небезпечно, обірвалося. Не буде ні квартири, ні сім’ї, ні нового життя. Нічого.

І раптом Марина ніби отямилася.

— Зачекай… Яку дату вони назвали?

— Двадцять п’яте, — глухо відповів Віктор. — Ти ж чула.

— Вітю, але двадцять п’ятого він телефонував. Ми довго говорили. Він розповідав, що в них напружено, але терпимо. Що годують нормально. Що почувається добре.

Віктор підвів голову.

— Може, не сказав, що хворий?