Біля могили заможного чоловіка вона підняла чужий гаманець, не знаючи, що ця знахідка змінить усе

— Пане Гордієнко, — сказала вона рівно, — ви не розумієте, з ким збираєтеся пов’язати життя. Ця жінка, можливо, причетна до смерті мого чоловіка. Через неї мене засудили, а моє життя було зруйноване.

Максим хотів щось сказати, але Оксана не дала йому перебити. Вона розповіла все: про Павла, про секретарку в його офісі, про раптову смерть, про отруту, про графин, про обвинувачення, про колонію, про те, як тепер, вагітна, працює в чужому домі за копійки, щоб не спати на вулиці. Говорила швидко, але виразно. Кристина намагалася вставити репліки, схлипувала, називала її божевільною, але Максим раптом замовк.

Коли Оксана закінчила, він повільно повернувся до нареченої.

— Кристино, — сказав він глухо. — Це правда? Ти хотіла мене вбити?

— Та що ти, — вона схопила його за руку. — Максиме, любий, подивися на мене. Хіба я могла? Їй щось привиділося. Вона вагітна, у неї нерви, гормони, бідна голова не дає ради. Ти повіриш їй, а не мені?

Максим дивився на неї довго. У його очах більше не було сліпого захоплення. Там з’явився сумнів, потім біль, потім лють.

— Якщо це неправда, чому ти тремтиш? — спитав він. — Чому зблідла, коли вона сказала про порошок?

Кристина відступила до стіни.

— Я не… Я просто злякалася.

— Признавайся, — Максим ступив до неї. — Ти хотіла мене отруїти?

Він ударив кулаком у стіну поруч із її обличчям. Удар був такий сильний, що зі стіни посипалася дрібна штукатурка. Кристина верескнула.

— Так! — вигукнула вона. — Так, хотіла! Але ж нічого не сталося! Розумієш? Нічого! Ми могли все забути. Ти ж сам казав, що кохаєш мене.

Максим завмер. На його обличчі відбивалися не лише шал, а й справжнє потрясіння. Яким би неприємним він не був, Кристину він справді любив або думав, що любив.

— Чому? — спитав він тихо. — Я й так дав би тобі все. Гроші, дім, ім’я. Усе, що забажала б.

Вона опустилася перед ним на коліна, чіпляючись за його руку.

— Прости, Максику. Я дурна. Я злякалася твоєї матері. Думала, вона все відбере, не дасть нам бути разом. Але ж ми живі. Ти живий. Давай просто забудемо. Я кохаю тебе.

Він відсмикнув руку так, ніби до нього доторкнулася брудна комаха.

— Забирайся.

— Максиме…

— Геть із мого дому. І щоб я більше ніколи тебе не бачив.

Кристина підвелася, похитуючись на високих підборах. Косметика розмазалася, очі стали червоними, обличчя втратило колишній блиск. Вона кинула на Оксану погляд, сповнений такої ненависті, що в тієї стиснулося серце, а тоді вибігла з кабінету. За кілька секунд сходами застукотіли її підбори.

Оксана стояла серед уламків і плями вина, відчуваючи, як тремтять коліна. Їй хотілося вірити, що тепер правда про Павла стане ближчою. Але доказів усе ще не було. Лише спогад, збіг, спроба нового отруєння й обличчя жінки, яке нарешті набуло імені.

— Дякую, — несподівано сказав Максим. — Схоже, вона й справді мене одурманила. Я ходив за нею, як прив’язаний.

— Нема за що, — відповіла Оксана й скривилася.

Дитина всередині різко штовхнулася. Живіт став важким, спину потягло. Максим помітив, що їй недобре.

— Ідіть до себе. Трохи відпочиньте. Потім закінчите прибирання…