Біля могили заможного чоловіка вона підняла чужий гаманець, не знаючи, що ця знахідка змінить усе

Серце вдарило так сильно, що вона навіть озирнулася на двері. Кроків не було. У коридорі тихо. Оксана підійшла до сейфа, намагаючись рухатися швидко й без метушні. Усередині лежали папки, конверти, кілька флешок і документи. Вона дістала телефон і почала фотографувати все підряд, не встигаючи розбирати зміст. Руки тремтіли, живіт тягнуло від напруження, але вона змушувала себе діяти.

Серед паперів їй трапилися два медичні висновки про смерть батька Тараса. Обидва стосувалися однієї й тієї самої людини, але причини смерті були різними. В одному йшлося про природну зупинку серця. В іншому — про наслідки передозування призначеного препарату.

— То він мав рацію, — ледь чутно прошепотіла Оксана.

Вона встигла зробити останні знімки, коли в коридорі пролунав сміх. Двері розчинилися. До кабінету увійшов Максим, обіймаючи Кристину. Оксана дивом устигла захлопнути панель сейфа, схопити мітелку для пилу й відскочити до книжкової шафи. Вона зробила вигляд, що ретельно очищає верхню полицю, хоча перед очима все пливло від страху.

Максим і Кристина, здавалося, її не помітили. Вони цілувалися так жадібно, ніби навколо не було нікого й нічого. Максим підхопив дівчину за талію, посадив на письмовий стіл, зачепив стос паперів, але навіть не озирнувся. Оксана стояла біля шафи, відчуваючи, як від сорому палають щоки. Піти вона боялася: різкий рух привернув би увагу. Залишатися було нестерпно.

— У тебе є вино? — муркнула Кристина. — Давай вип’ємо за наші заручини. Без твоєї крижаної матусі. Тільки ти і я.

Максим розсміявся.

— Для тебе — все що завгодно. Зараз принесу пляшку. Келихи візьми в тумбі.

Він відійшов до барної шафки. Оксана ще дужче відвернулася до полиці, сподіваючись стати невидимою. Кристина дістала два келихи, швидко озирнулася довкола й у цю мить зустрілася у відображенні скляних дверцят шафи з очима Оксани. Або майже зустрілася. Оксана встигла опустити погляд, але відображення й далі показувало те, що відбувалося.

Кристина витягла з маленького плаского футляра пакетик із білим порошком і спритним рухом висипала його в один келих.

Оксана похолола.

— Давай я сама наллю, — лагідно сказала Кристина, ховаючи келих за спиною й приймаючи пляшку з рук Максима. — Хочу, щоб усе було красиво.

Вона налила вино, трохи нахилила келих, ніби милуючись кольором напою, і подала Максимові той, у який щойно підсипала порошок.

— Вип’ємо до дна, — прошепотіла вона, дивлячись йому просто в очі.

— За нас, — відповів Максим. — Ніхто нас не розлучить.

— Ніхто, — усміхнулася Кристина. — До самої смерті.

І в цю секунду пам’ять Оксани спалахнула яскраво, болісно, ніби блискавка вдарила в темну кімнату. Вона згадала, де бачила це обличчя. Багато років тому, ще до арешту, вона приходила до офісу Павла. Біля стійки приймальні сиділа вродлива світловолоса дівчина із зеленими очима. Нова секретарка. Павло тоді сказав, що її звати Кристина, що вона тямуща, швидко все схоплює. Оксана ще здивувалася, як привітно та усміхалася її чоловікові.

Тепер ця сама жінка тримала келих біля губ Максима.

Максим був неприємною, розбещеною, жорстокою людиною. Але він не заслуговував померти так, з усмішкою, від руки тієї, якій вірив. Оксана різко повернулася й кинула в Кристину ганчірку. Та скрикнула, на мить втративши рівновагу. Оксана ступила вперед і вибила келих із її руки.

Скло розбилося об підлогу. Вино розтеклося темною плямою по килиму.

— Не пийте! — видихнула Оксана. — Нічого в неї не пийте. Там отрута.

Максим дивився на неї приголомшено. Кристина на частку секунди змінилася на обличчі: краса зникла, очі стали злими й порожніми. Але вже за мить вона притулилася до нареченого, тремтячи всім тілом.

— Максиме, мені страшно, — схлипнула вона. — Хто ця божевільна? Чому вона кидається на мене?

Оксана вразилася, як швидко ненависть перетворилася на перелякану ніжність. Кристина вміла грати. Можливо, саме так вона колись усміхалася Павлові.

— Поясніть, — холодно сказав Максим, повертаючись до Оксани. — Що ви собі дозволили?

— Вона підсипала порошок у ваш келих, — швидко сказала Оксана. — Я бачила у відображенні. Поки ви діставали пляшку, вона витягла пакетик. Це була отрута.

— Ви при собі? — Максим зблід. — Кристина моя наречена. Навіщо їй мене труїти?

Він подивився на дівчину. У її очах майнула паніка, але вона тут же обурено фиркнула.

— Яка гидка брехня. Любий, ти ж не повіриш прислузі? Вона просто заздрить. Бачить, що нас кохають, що ми щасливі. А її, мабуть, покинули, щойно дізналися про дитину.

Ці слова вдарили боляче. Оксана відчула, як усередині підіймається образа, але разом із нею — холодна рішучість. Вона надто добре знала ціну мовчанню….