Бригада доярок зникла у 1991-му — 33 роки потому молоковоз розкрив правду

О 8:00 ранку чоловік Ірини почав телефонувати. Дружини вдома не було, на фермі теж. Він зв’язався з родинами її працівниць і дізнався, що жодна не повернулася з нічної зміни.

До полудня про п’ятьох зниклих знала вся Кам’янка. Зібрали пошукову групу, до темряви оглядали околиці, ліс і річкові береги. Безрезультатно. 17 липня приїхала районна міліція: опитували працівників, перевіряли місця, де жінок бачили востаннє. Тоді голова повідомив і про 87 000 рублів, що зникли 14 липня.

Версію про крадіжку й втечу доярок перевірили першою, але вдома лишилися їхні документи й дитячі речі. Ніщо не вказувало на підготовку до від’їзду. Одна з працівниць наступного дня збиралася влаштувати свято доньці — дівчинці виповнювалося п’ять років.

Підозра переключилася на Артема Ковальчука, 19-річного сина голови. За ним тягнулася слава хулігана: двічі він потрапляв до міліції через бійки, і батько його виручав. Артем кілька разів бачив, як батько відчиняє сейф, і знав комбінацію. Надійного алібі на вечір крадіжки в нього не було.

— 14 липня я був у клубі, дивився кіно, — стверджував він на допиті.

Його там справді помічали, тільки години свідки назвати не змогли. Сеанс тривав з 8-ї до 10-ї вечора, вийти можна було будь-якої миті. Між клубом і сейфом — 300 метрів; для крадіжки вистачило б 15 хвилин.

Зате 15 липня о 22:30 Артема точно бачили на танцях із дівчиною. На час зникнення жінок алібі було. Міліція все ж продовжувала перевірку: гроші він міг узяти заздалегідь, сховати, а потім піти до клубу. Тиск посилювався, а голова тепер уже нічим не міг допомогти синові.

20 липня Артем зібрав речі й уночі поїхав. Батькам залишив записку: вирушає до столиці, втомився від підозр. Від’їзд сприйняли майже як зізнання й оголосили його в розшук. Шукали пів року. У березні 1992 року неподалік від столиці виявили його могилу: у січні він загинув від ножового поранення під час кримінальної розбірки. Грошей при ньому не знайшли. Версія з Ковальчуком перестала давати слідству відповіді.

Серед інших зачіпок лишалися відомості, які Ірина показувала Онищенку. У Кам’янці подейкували і про їхню близькість. Степан був одружений; його дружина скаржилася подругам на холодність чоловіка. Ще на допиті в серпні 1991 року він визнав розмову про нестачу, але відкинув підозри.

— Савчук приносила папери, ми розбирали облік молока. Злочину я там не побачив, лише помилки. Сказав, що виправлю. А ніякого роману в нас не було. Заздрісники пліткують.

Дружина підтвердила, що 15 липня об одинадцятій вечора Степан був удома. За її словами, з роботи він повернувся о 20:30 і до ранку нікуди не виходив. Разом дивилися телевізор. Вона посилалася на програму «Время», що починалася о 9-й вечора.

Та в Онищенка виявилася незвична для села тих часів річ — пейджер. Останнє збережене коротке повідомлення гласило: «Зустріч скасовано». Воно надійшло 15 липня о 22:05, відправник залишався невідомим. Слідчий припустив, що написала Ірина: якщо вона скасовувала зустріч, отже, заздалегідь домовлялася про неї зі Степаном.

— Я не знаю, від кого це, — заперечував Онищенко. — Помилилися адресою. Пейджери через міську станцію працюють, збої трапляються.

Перевірка станції в райцентрі встановила: повідомлення відправили о 22:03 з автомата в центрі Кам’янки, за 200 метрів від ферми. Слідство дійшло висновку, що це сталося вже після зникнення жінок, і ця обставина надала повідомленню іншого змісту.

Третім підозрюваним став водій Роман Бондаренко. На той час йому був 21 рік, три з них він пропрацював у радгоспі. Тихий, виконавчий, безконфліктний, завдання виконував вчасно. Батьки померли, власної сім’ї не мав, жив сам. Раніше підстав підозрювати його не бачили.

Однак по молоко мав їхати Роман. Під час перевірки з’ясувалося: вранці п’ятнадцятого МАЗ лишався справним, жодного ремонту в гаражі не проводили. Водій не виїхав, повідомивши, що забере молоко ввечері.

— Удень зателефонував Онищенко, — пояснював Бондаренко. — Наказав вивезти після нічного доїння: спеціальне замовлення в райцентр. Я не сперечався. О 21:45 приїхав, жінки допомогли завантажитися. Швидко впоралися, вони пішли додому, а я повіз молоко.

Шляховий лист підтверджував нічний рейс: підпис сторони, що приймала, прибуття о 23:30, повернення вночі. До райцентру було 30 кілометрів, МАЗ-5334 ішов сільською дорогою зі швидкістю 50 кілометрів на годину. За часом поїздка вкладалася…