Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

До Оксани вона прийшла в сутінках, віддала за хліб трійку, посиділа для годиться, а йдучи, біля порога взяла Оксану за лікоть і тихо сказала, дивлячись їй у вічі: — Оксано, ви з Тьомкою завтра зранку їдьте до своєї сестри в Березівку на тиждень. Сьогодні зберіться, вночі нікуди не ходіть, а першим автобусом їдьте.

— Валю, ти чого це? — злякалася Оксана. — Сталося щось?

— Нічого не сталося. У мене ремонт. Троси. Буде шумно. Страшно. Не хочу, щоб хлопчина під ногами плутався. І сама відпочинь. З’їзди, прошу.

Вона стиснула Оксанин лікоть дужче, ніж могла дозволити собі стареча рука. І Оксана це відчула.

— Їдьте, не питай.

Оксана подивилася на неї довгим бабським поглядом, яким дивляться, коли розуміють, що за словами криється щось інше й того іншого краще не чіпати. Кивнула.

— Поїдемо, — сказала вона. — Першим автобусом.

— От і розумниця.

Баба Валя вийшла в темряву й постояла біля Оксаниного тину, дивлячись на свою переправу за поворотом. Двох вона прибрала з дошки: хлопця й сусідку. Залишалися вона і вони.

Їх було троє, вона вже порахувала. Віктор Семенович, той, що читає папір і водить рукою, жорстокий, той, що мовчав у сільмазі й недобре дивився. Цього вона ще не бачила зблизька, але відчула з Оксаниних переказів. І рябий Гончар, смиканий, у неї в сторожці. Сашко — четвертий, але Сашко насправді не рахується. Приманка не боєць.

Троє дужих чоловіків зі зброєю проти однієї старої біля ворота. Вони вважали, що це й не бій зовсім, а робота, на кшталт того, як мішок у річку зіштовхнути.

Вони не знали того самого, чого не знали всі ці 50 років. Що бій починається не тоді, коли сходяться на містках, а значно раніше. Там, де один рахує кроки другого, а другий вважає себе господарем. Вона вже порахувала їхні кроки. Порахувала ще тієї першої ночі, коли молодий із сумкою постукав плазом у її двері.

Повертаючись у темряві до сторожки, вона зупинилася біля ворітного барабана, там, де до гальмівної собачки була прикручена сталева шпилька-фіксатор. Постояла, прислухалася. У сторожці горіла червона смужка з-під пічних дверцят. Гончар чекав на неї всередині. На тому березі, в улоговині, знову стояла машина з погашеними фарами, і в ній чекали ранку.

Баба Валя нахилилася до ворота, начебто поправити трос, і тихо, звичним рухом вийняла сталеву шпильку з гальмівної собачки. Сховала в рукав, а під собачку загнала суху соснову тріску.

Від цієї хвилини порожній пором на тихій воді тримався лише на цій трісці, але вона напевно мала хруснути, як тільки на ворот наляжеться важкий дорослий чоловік. Її перший хід було зроблено, і був він такий малий, що ніхто з трьох його не помітив би, навіть стоячи поруч.

Вона випросталася, накинула на плечі хустку й пішла до смужки світла під дверима. Стара поромниця, стомлена, згодна на будиночок, іде коротати свою останню ніч під вартою. Так це мало виглядати. Так воно й виглядало.

Ніч із Гончаром тяглася довго, як тягнеться всяка ніч, коли двоє в одній кімнаті прикидаються одне перед одним. Він вартував біля дверей на табуреті, притулившись плечем до одвірка. Праву руку тримав під курткою й час від часу поправляв те, що було в нього під пахвою.

Баба Валя лежала на лежанці обличчям до стіни, підібгавши коліна, й дихала рівно, рідко, як дихає спляча стара. Дихати так, щоб людина за три кроки повірила, що ти спиш. Цьому вона навчилася давно, коли від чужого сну залежало, чи дадуть тобі дожити до ранку. Гончар повірив їй уже за годину.

Вона почула це, бо він перестав стежити за її диханням і почав слухати річку. Річка вночі говорила всяке, терлася об борт порома, поскрипувала тросом, ухкала на перекаті нижче за течією. Баба Валя знала кожен її звук, як знають голос людини, що давно живе поруч, і під цей голос їй добре думалося. Вона лежала й складала завтрашній день із того, що було в неї в руках: із річки, з туману, з іржавого ворота, із трьох чоловіків, які вважали її легкою роботою.

І під той самий річковий шум до неї, як завжди в такі ночі, прийшло давнє. Їй 19. Осінь сорок третього, тільки холодніша за цю, лютіша. Їх перекинули за лінію малим гуртом, а повернулася вона одна. І не тому, що була сміливіша чи сильніша за інших, а тому, що вміла чекати. Чекати її навчив літній інструктор із обмороженим обличчям, який повторював одне: поспішає той, хто боїться, а боїться той, кому себе шкода. Відучися шкодувати себе, і час почне працювати на тебе…