Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

Отець Григорій підійшов до труни й не зміг вимовити ані слова. Минуле наздогнало його в храмі

Перед відспівуванням отець Григорій щоразу відчував, як усередині щось стискається. Зізнатися в цьому було соромно: священникові належало молитися, підтримувати скорботних, а він і сам тяжів усім, що нагадувало про смерть. Сьогодні треба було відспівати молоду жінку. Звичайна служба, до якої слід було спокійно підготуватися, чомусь знову повернула його думками до колишнього життя.

У тому житті не було ні ряси, ні парафіян. Було хірургічне відділення міської лікарні, де Григорія Миколайовича вважали провідним фахівцем. Операціям він віддав більшу частину свого життя і, мабуть, і далі рятував би людей, якби одного разу не сталося те, з чим він не зумів упоратися.

Після смерті Оксани, яка не пережила пологів, у нього залишився син. Дмитра він виховував сам. Хлопець виріс добрим, відважним, здібним; школу закінчив із золотою медаллю, а фах обрав батьків. Коли Діма дійшов до останнього курсу медичного інституту, здавалося, найтяжче вже давно позаду. Попереду в сина було самостійне доросле життя, і батько вже встиг звикнути до цієї щасливої певності.

Звістка про аварію перекреслила її одразу. Дмитро повертався з вечірки на мотоциклі, який врізався в дерево. Він загинув на місці. Григорій слухав і не міг поєднати почуте з тим, що знав про сина: Діма чудово водив, спиртного не вживав. Як він міг так розбитися?

Згодом з’ясувалося: за кермом сиділа Марина, його дівчина й однокурсниця. На вечірці вона сильно випила, а потім задля розваги взялася керувати мотоциклом. Дмитро й того вечора був тверезий. Після зіткнення Марину відвезли до лікарні; його самого вже не можна було врятувати.

Григорій зліг. Думка про те, щоб підвестися й піти на роботу, здавалася непосильною. Він не міг ні оперувати, ні триматися перед людьми, ні вдавати, що спроможний займатися чимось, окрім власного горя. Наступного дня після аварії задзвонив телефон. Телефонував головний лікар Павло Сергійович.

— Григорію Миколайовичу, мені важко звертатися до вас зараз, але іншого виходу немає. Дівчині, яка була з Дмитром, потрібна термінова операція. Дуже складна. Провести її як слід можете тільки ви.

Його затрусило. Рятувати ту, з чиєї вини більше немає Діми? Стояти над операційним столом і боротися за її життя? Внутрішня відповідь була миттєвою й безповоротною. Однак уголос Григорій промовив лише:

— Цю операцію я проводити не стану.

— Прошу вас, схаменіться! — У голосі головлікаря з’явився переляк. — Її батько — заступник міського прокурора. Розумієте, чим обернеться для нас така відмова? Григорію Миколайовичу, будь ласка!

Умовляння нічого не змінили. За кілька днів йому довелося написати заяву на звільнення. Павло Сергійович нагадав, що попереджав про наслідки, і додав: рішення ухвалював не він. Григорій ледь чув ці пояснення. Ще зовсім недавно в нього були син і справа, якій він присвятив себе. Тепер не залишилося ні того, ні іншого. Він іще не встиг усвідомити смерть Дмитра, а вже мусив звикати до того, що більше не працює в лікарні. Обидві втрати навалилися разом. Від цього потрясіння він не знав, куди себе подіти…