Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

Сашко сидів у машині на тому березі, а той, кого вона замкнула у своєму підпіллі й хто мав зараз спати під її підлогою, був хтось інший, залишений там вартувати її дім зсередини.

Вона не кинулася до сторожки, стояла біля борту, наче відпочивала після переправи, і складала одне до одного, аж поки не склалося все. Сашко в машині з Віктором Семеновичем. Отже, хлопець і справді свій у них, як вона й подумала першої ночі. А в підпіллі тоді хто?

Вона перебрала ранок похвилинно й знайшла свою помилку. Уночі, коли вона спускалася дивитися сумку, з-під дальніх дощок тягнуло річковою сирістю дужче, ніж зазвичай. Вона списала це на близькість води, а справа була не у воді. Там, за мішками, був старий продух, лаз до паль, забитий, як вона вважала, наглухо.

Хтось уночі відірвав дошки й пішов низом, а потім чи Сашко, чи інший повернувся до ранку тим самим шляхом, поки вона поралася біля води. Їй водили за носа в її власному домі, а вона, стара дурепа, вважала себе мисливцем, будучи дичиною.

На злість до себе вона дала рівно хвилину, потім відставила її, як відставляють порожній кухоль. Злість заважає рахувати. Вона перебрала весь узор наново, тепер із вивороту.

Сашко прибіг не рятуватися, його прислали. Прибіг він із сумкою, в якій зброя і список, і в списку — вона. Зброя й список були потрібні не для того, щоб сховати, а щоб знайти в неї.

Уранці прийшли б чужі, дільничні, свідки з того берега й знайшли б у самотньої поромниці схованку, зброю, список зниклих людей, її ж рукою переписаний, а поруч самого виконавця, якого вона нібито переховувала. Стара, що виявилася наглядачкою всієї переправи, пособницею, в якої в підпіллі зброя й мерці на папері, — тоді б її й вирішили, тихо, законно, чужими руками, а то й своїми, списавши на нещасний випадок або на перестрілку з бандою, яку вона переховувала.

Вікторові Семеновичу заважала не стара. Йому заважала єдина людина на річці, яка 30 років мовчки бачила, куди, з чим і за чиїм знаком іде через цю переправу крадене. Живий свідок, якого не можна купити будиночком, бо купити його вже пробували, а він не купився. Вантаж був приводом. Сашко був приманкою. Мішенню була вона — і давно.

Усе це вона додумала, стоячи біля лебідки, за той час, за який людина для стороннього ока відпочиває після веслування. Потім взялася за лебідку й погнала порожній пором назад, до свого берега, до своєї сторожки, де на неї чекав чужий вартовий.

Вартовим виявився той самий рябий, смиканий, про якого говорила Оксана, — Гончар. Вона застала його в сторожці за столом. Він їв її картоплю й удавав, ніби він і є Сашко, наче вона хвилину тому не бачила Сашкового обличчя в машині. Розрахунок був на те, що стара не розбере, хто з молодих чужинців сидів у неї в підпіллі. Вони вважали її сліпою.

— Ти чого це нагорі? — сказала вона з порога, підігруючи. — Побачать же.

— Нікого немає, я дивився, — буркнув Гончар, не підводячи очей.

Голос був не Сашків. Вона це почула, і він почув, що вона почула. І на секунду в сторожці зависла та мовчанка, в якій двоє розуміють одне про одного більше, ніж кажуть.

— До ночі піду, — додав він, щоб закрити шпарину.

— До ночі, — погодилася вона.

Вона поставила чайник, сіла до столу навпроти нього й стала тією, якою вони хотіли її бачити: втомленою, наляканою старою, що все зрозуміла по-своєму, неправильно. Поскаржилася на ноги, згадала, що вранці приїздив поважний чоловік, обіцяв будиночок у райцентрі і що вона, мабуть, погодиться. Куди їй самій, сил немає, лебідка важка, зима на носі.

Гончар слухав, їв і потроху заспокоювався. Йому наказано було вартувати перелякану бабу до ночі, і баба поводилася так, як їй належало. Він навіть подобрішав, налив собі чаю по-господарському.

— Правильно, матусю, — поблажливо сказав він. — Погоджуйся, Віктор Семенович — людина слова. Дадуть будиночок — і живи. Чого тобі тут гнити?

— І то правда, — зітхнула вона. — Нагнила вже. Досить.

Ближче до вечора вона відпросилася в нього сходити до сусідки віддати борг за хліб. Стара звичка: не віддавши боргу, не засне. Гончар пом’явся, але відпустив, наказавши не базікати зайвого й скоро повернутися. Відпустити стару до сусідки було безпечно. Куди вона подінеться з переправи? Де все її життя?…