Бригада приїхала віджати ВЛАСНІСТЬ у Старої

Вона відучилася. Вона лежала тоді в мокрій канаві край дороги 12 годин, не ворушачись, поки повз неї йшли ті, кого послали її шукати. І вони пройшли, бо шукали налякану дівчину, яка біжить, а не стару корчагу в канаві, яка чекає. Першу свою людину вона прибрала в той самий вихід, і було це не геройськи й некрасиво. А тихо, коротко й гидко. І її потім знудило за деревом. А після вона пішла далі й зробила те, заради чого посилали.

Вона повернулася й нікому не розповіла, як її нудило. Їй дали медаль і відправили знову. Відтоді вона міцно засвоїла: перемагає не той, хто сильніший, а той, хто холодніший і кого ворог заздалегідь списав з рахунку. Її списали з рахунку троє чужих чоловіків. Це була єдина їхня перевага над нею, і це ж було її єдиною зброєю.

Баба Валя ледь поворухнула рукою в рукаві й намацала сталеву шпильку, вийняту з гальмівної собачки. Холодна, важка, надійна. Завтра іржавий ворот, який 30 років справно тримав пором, підведе того, хто на нього покладеться, і підведе в потрібну мить. Вона перебрала подумки все інше. Багор із довгим гаком, притулений знадвору до стіни сторожки біля самої води. Затока за містками, де під водою на дві сажні лежить стара корча, а відразу за нею дно спадає в холодну яму й підхоплює течія.

Ополонка біля джерел, що не замерзає й у мороз та тримає над собою оманливу тонку кригу. Скрипуча третя дошка на містках, що видає крок. Усе це було розставлено по місцях ще вдень, і все це чекало своєї години так само терпляче, як чекала вона сама.

Перед світанком на річці хлюпнуло весло. Тихо, вправно, але вона почула. Від того берега йшов човен. Її ж човен, що вдень стояв на прив’язі біля містків. Хтось із них переправився на той бік ще завидна й тепер повертався. Човен ткнувся в берег. Містками простукотіли кроки. Третя дошка скрипнула. Гончар підвівся, прочинив двері.

— Ну що там?

— Усе тихо.

Голос був молодий. Сашків.

— Ткач сказав: на світанку. Як туман ляже густо, так і почнемо, щоб із того берега не розгледіли. Ти бабцю до світу тримай, а як він подасть знак, виведеш її до води. Оформимо, ніби вона нас уночі переховувала, а ми її взяли під час затримання. Усе вже готове. Папери й дільничний. А ця стара точно нічого не чує.

Гончар озирнувся на лежанку.

— Та що вона чує? Он спить, стара, глуха та налякана. Зіштовхнемо й роз’їдемося.

Сашко зайшов до сторожки, причинив двері. Баба Валя крізь вії з темряви бачила його, молодого, в тій самій куртці, у якій він два дні тому стукав до неї плазом у двері й просив урятувати. Він подивився на неї, сплячу, і на секунду його обличчя стало не таким, яким було вдень із чужими.

Він дивився на стару, яка пустила його до хати, нагодувала картоплею, сховала у своєму підпіллі від погоні, якої не було, і на обличчі його промайнуло щось живе, поспішне, соромне, що він відразу ж зігнав. Молодий ще не звик до того, що робить. Це вона теж порахувала й відклала до спільного рахунку.

Сашко відвернувся, сів на її ж табурет, і вони з Гончаром стали чекати світанку, а баба Валя за стіною їхніх спин лежала й чекала того самого світанку, тільки по-своєму. Тепер вона знала головне: час — на світанку. Знала, чого вони хочуть: тихо вивести її до води, при своїх паперах, і обставити все так, ніби стара — пособниця, яку взяли під час затримання.

І знала, що туман, на який вони розраховували, аби їх не розгледіли з того берега, стане її зброєю, а не їхньою. У ньому сліпнуть усі. Але по-різному сліпне той, хто виріс на цій річці, і той, хто побачив її позавчора. Вона зовсім заплющила очі й дала собі поспати годину. Усього годину, як колись, бо втомлений гірше рахує, а їй завтра належало рахувати точно.

Але на світанку нічого не сталося. Туман ліг, як обіцяв Сашко, густо, до самої води. І в цьому тумані баба Валя чекала знаку, напнута, мов трос під навантаженням. Знаку не було. Натомість на тому березі засвітилися фари. Заревів мотор, і машина поїхала. Вона почула, як та піднялася дорогою й затихла за поворотом…