Чоловік думав, що зможе виправдатися, але дружина сказала лише одне слово — і в кімнаті стало тихо

— Мамо, ти зможеш забрати Артема й Льошу на вихідні?

— Звісно, зможу. Щось сталося?

— Мені б хотілося, щоб вони побули в тебе обидва дні.

— То привозь, я ж не проти. Чого ти так питаєш? Андрій приїжджає?

— Ні. Я сама хочу до нього поїхати. Без попередження.

— Сюрприз?

— Мабуть… Спершу думала взяти хлопців із собою, але потім вирішила, що краще самій.

— Правильно вирішила, — важко зітхнула мати. — З’їзди, трохи розвієшся. Хоча, якщо чесно, дивне у вас життя виходить: чоловік десь там, ти тут сама з дітьми.

— Мамо, він же заради нас старається. Там платять більше. Залишилося ще трохи потерпіти.

— Як знаєш, доню. Тобі видніше.

Олена вимкнула дзвінок, але материні слова ще довго ніби дзвеніли в тиші кімнати. Майже рік Андрій працював в іншому місті. Зазвичай він приїжджав на вихідні, галасливо заходив до квартири, діставав хлопчикам машинки, шоколадки, якісь дрібні подарунки, скаржився на втому й начальство, а потім запевняв, що й сам уже не може жити між двома домівками…