Чоловік пішов до подруги після народження близнюків, а його мати заговорила про давню таємницю

Віктор зупинився на порозі. Не підводячи голови й не дивлячись матері в обличчя, він випалив усе разом:

— Мамо, я пішов від Ірини. Лариса народила від мене близнюків, і тепер я житиму з нею. Ми розлучаємося, документи вона підпише завтра.

Раїса Іванівна не стала ні обіймати його, ні сварити, ні розпитувати. Вона повільно, наче в уповільненій зйомці, сповзла по стіні. Ополоник випав із її руки й ударився об паркет. Обличчя зблідло, як лікарняне простирадло, губи затремтіли. Схопившись за серце, вона подивилася на сина з диким, первісним переляком.

— Ірина так і не розповіла тобі про це? — спитала вона тремтячим голосом.

Віктор так і залишився стояти посеред передпокою, стискаючи ослаблою рукою пластикову ручку валізи. Мати важко, з хрипом дихала, і її стан по-справжньому його налякав. Він кинув речі, підскочив до неї, підхопив під руки й мало не доніс до великого дивана у вітальні.

З кришталевого графина Віктор налив холодної води й простягнув склянку. Руки Раїси Іванівни тремтіли, вода вихлюпувалася на килим, але вона зробила кілька жадібних ковтків, щоразу шумно видихаючи.

— Мамо, не мовчи, будь ласка. Яка ще таємниця? Що Ірина мала мені розповісти? Про що ти говориш?

Роздратування в його голосі змішувалося з панікою. Йому й без того було кепсько: він пішов від дружини, зізнався у зраді й поставив на собі тавро зрадника перед друзями. Для людини, яка все життя звикла здаватися оточенню хорошою, правильною й зручною, цей крок виявився нелегким. А тепер мати замість співчуття й гарячого супу влаштувала незрозумілу й моторошну сцену.

Раїса Іванівна уривчасто зітхнула. До обличчя потроху повертався колір, але важкий погляд залишався прикутий до сина. У ньому Віктор побачив глибокий жаль і скорботу. Мати дивилася на нього так, ніби зустріла вперше або вже знала, що затишний новий світ, збудований на чужому нещасті, приречений завалитися.

— Вітю, який же ти дурень… Господи, який ти дурень, — тихо, виразно й роздільно промовила вона, хитаючи головою.

— Ну от, почалося! Знову я дурень, знову в усьому винен! — вибухнув Віктор.

Він схопився й почав ходити кімнатою.

— Так, перед Іриною я винен. Я розумію, що вчинив негарно. Але так сталося — кохання, пристрасть, не знаю… Лариса народила моїх дітей. Хлопчиків, продовження нашого роду. Я маю бути поруч із ними. Чому ти засуджуєш мене, навіть не вислухавши мого боку?

— Я тебе не засуджую, сину. Мені шкода тебе. І твою Ларису теж шкода. Ви обоє схожі на сліпих дурних кошенят, які полізли в капкан.

Знесилена Раїса Іванівна відкинулася на м’яку спинку дивана й ненадовго заплющила очі, ніби збиралася з силами перед важкою розмовою.

— Ти пам’ятаєш, чому за чотири роки ви з Іриною не завели дітей? Три роки тому ви проходили обстеження, їздили по клініках. Невже забув?

Віктор зупинився посеред кімнати. Тема дітей завжди була для нього болючою й колючою. Дитину ми з ним і справді хотіли: перші два роки спільного життя ходили по лікарях, здавали безліч аналізів, пили вітаміни.

Потім я раптом закрила це питання. Пояснила Вікторові, що видимих причин лікарі не виявили: можливо, йшлося про нез’ясоване безпліддя, несумісність або наслідки стресу. Я переконувала його зачекати, перестати зациклюватися й дозволити всьому статися свого часу.

Він тоді з полегшенням махнув рукою. Вирішив, що якщо зараз не вийшло, то вийде пізніше: ми ще молоді. Невдовзі в його житті з’явилася Лариса зі своєю увагою. Почалися таємні зустрічі, зокрема й у машинах, а закінчилося все народженням одразу двох хлопчиків.

Віктор радів близнюкам як божевільний. Пишався собою й бачив у них незаперечний доказ власної чоловічої сили та повноцінності, зачепленої за роки бездітного шлюбу.

— Звісно, пам’ятаю, — буркнув він, насупившись. — Ірина казала, що аналізи в нас нормальні. Ніби заважав якийсь психологічний блок через стрес на роботі й треба було зачекати. Але яке це має відношення до близнюків? Лариса народила без жодних блоків.

Раїса Іванівна розплющила очі. У них блиснули сльози, а тоді потекли по зморшках.

— Ірина збрехала тобі, Вітю. Вона пошкодувала твоє самолюбство й гордість. Результати твоїх останніх розширених аналізів із клініки вона забрала сама. Ти ж пам’ятаєш, що обстежувався в мого хорошого колеги, професора Коваленка?…