Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

— Мамо, я під землею, — сказав уві сні зниклий безвісти син. А те, що після цього зробила його мати, неможливо було пояснити звичайною логікою.

З самого дитинства Артем мріяв носити форму й ловити злочинців. У багатьох хлопчаків такі мрії спалахували після фільмів і дворових розмов, але в більшості швидко минали. У нього ж це бажання тільки міцнішало з роками.

Він уявляв себе то слідчим, то експертом, то тією людиною, яка першою приїздить на місце лиха й знаходить правду там, де інші бачать лише хаос. Мати, Віра Михайлівна, слухала його з тривогою і гордістю водночас.

Їй хотілося вірити, що син обере спокійне життя. Але хіба можна було ламати мрію, якщо очі в нього спалахували щоразу, варто було заговорити про службу й справедливість?

Тим паче вона надто добре знала, чим може скінчитися така дорога. Батько Артема колись працював у поліції й загинув під час затримання злочинців ще до народження сина. Віра залишилася сама, з важким животом, страхом за майбутнє і пам’яттю про людину, яку любила.

Вона не хотіла, щоб Артем повторив долю батька. Але й заборонити йому жити за покликом серця не могла.

Після школи хлопець твердо вирішив вступати до профільного училища. Документи були майже готові, залишалося пройти комісію. Артем ішов туди впевнений, спокійний, навіть трохи схвильований передчуттям нового життя.

Але все обірвалося несподівано.

Лікарі раптом заговорили про серце, про стрибки тиску, про додаткові обстеження. Сам Артем не розумів, звідки все це взялося: бігав, допомагав по господарству, носив важке, ніколи не скаржився. Його відправили спершу до одного спеціаліста, потім до іншого, а далі зажадали ще довідок.

Поки він ходив кабінетами, строк подання документів минув.

— Нічого, синочку, — намагалася заспокоїти його Віра Михайлівна. — Не цього року, то наступного. Світ не завалився через одне училище.

Вона говорила м’яко, але бачила, як тяжко йому прийняти цю затримку. Артем удавав, що тримається, тільки вечорами дедалі частіше мовчав і дивився у вікно.

— Побудеш поки вдома, — додавала мати. — Мені ремонт давно треба доробити. Сам знаєш, з ногами в мене все гірше…