Чоловік постійно дорікав мені своєю квартирою й погрожував вигнати. Сюрприз, який чекав на нього й свекруху після мого переїзду

— вона підняла тиранозавра двома пальцями, як брудну ганчірку. — Хлопчикові потрібні нормальні іграшки. Конструктори, машинки. А не пластикові виродки.

— Це динозаври, бабусю, — Тьома дивився на неї знизу вгору, серйозно. — Вони жили двісті мільйонів років тому. А потім вимерли. Усі.

— От бачиш, — Галина Федорівна повернулася до мене. — Навіть динозаври не вижили. А ти дитину до них привчаєш.

Логіка була настільки досконала у своєму абсурді, що я на секунду втратила дар мови. Потім знайшла.

— Галино Федорівно, динозаври вимерли через астероїд. Не через погане виховання.

Вона фиркнула й пішла на кухню — мити свою сковорідку. Мій посуд вона принципово не чіпала. Мабуть, боялася заразитися невмінням.

Увечері того ж дня, коли Тьома заснув, я сиділа на балконі з чашкою чаю. Чашка — біла, з рудим косооким котом на боці. Бабусина. Коли я приїздила в гості, вона завжди наливала мені чай саме в цю — «Твоя чашка, Мариночко, більше нікому не дам». Кіт на боці косив оком і мав вигляд злегка напідпитку. «Кривуватий, зате чесний», — казала бабуся. Коли її не стало, з усієї квартири я забрала тільки цю чашку й ключі.

Бабусина однокімнатна квартира на іншому кінці міста стояла порожня з весни — уже понад пів року. Спадщину я оформила, документи отримала, але далі справа не зрушила. Маленька, з балконом і виходом на річку, трохи вицвілі шпалери, але чиста, тепла. Здавати поки не могла — рука не піднімалася пускати чужих у бабусині стіни. Дурниця, але так. Гена знав про квартиру, але вважав її «дурницею» — однокімнатна в спальному районі, на його думку, не варта уваги.

А дарма.

Наступного вівторка Гена перевершив сам себе. Я затрималася на роботі — екстрений випадок, спанієль проковтнув гумову качку, довелося витягати. Приїхала додому о дев’ятій вечора, втомлена, із запахом антисептика на руках. Тьому забрала із садка сусідка — ми домовлялися на такі випадки.

Гена сидів на дивані з порожньою тарілкою.

— Дев’ята година, Марино. Дев’ята.

— Екстрений випадок.

— Мені начхати на твої випадки! — він підвищив голос. — Дитина в сусідки, вдома нема чого їсти, а ти вовтузишся зі своїми шавками!

— Із собаками, Гено. Вони хоча б гарчать по ділу.

— Знаєш що?