Чоловік постійно дорікав мені своєю квартирою й погрожував вигнати. Сюрприз, який чекав на нього й свекруху після мого переїзду

— він підвівся, підійшов упритул. — Ти в моєму домі живеш. На моїй житлоплощі. Їси мою їжу. І смієш мені вказувати? Ще раз таке — вилетиш звідси, як корок.

Тьома стояв у дверях дитячої, притискаючи динозавра до грудей. Мовчав.

— Гено, — я сказала дуже тихо, — ти зараз при дитині. Подумай, що він запам’ятає.

Він глянув на Тьому, осікся. Узяв куртку й вийшов. Двері грюкнули так, що в сушарці дзенькнули тарілки.

Стало тихо. Тільки кран на кухні капав — рівно, байдуже. Пальці дрібно тремтіли — добре, що Тьома вже пішов до кімнати й не бачив. Я постояла, видихнула, потім пройшла до дитячої й присіла перед ним навпочіпки.

— Усе добре, малий. Тато втомився.

— Мам, а ти справді їси його їжу?

— Ні, сонечко. Я купую свою. У нас спільний холодильник, але не спільні правила. Поки що.

Гена повернувся за північ — від нього пахло пивом і тютюном. Мабуть, знову сидів у Льохи. Ліг мовчки, відвернувся до стіни. Вранці пішов на роботу, не сказавши ні слова. Наче нічого й не було.

Наступного дня в обідню перерву я розповіла про все Жанні — хірургині, яка працювала в клініці найдовше й мала той спокійний цинізм, що з’являється після двадцяти років витягування шкарпеток із собачих шлунків.

— Класика, — Жанна наливала собі каву в ординаторській, не відриваючи очей від знімка перелому такси. — Домінантний самець у зв’язці з альфа-самицею старшого покоління. Незавершене відлучення. У павіанів те саме.

— У павіанів хоча б банани ділять. А тут ділять мене.

— Знаєш, що найсмішніше? Вони щиро не розуміють, що роблять. Для них це норма. «Мій дім, мої правила» — це не нахабство, це світогляд. Поки ти не поставиш дзеркало, вони думатимуть, що мають чудовий вигляд.

— Дзеркало?