Чоловік постійно дорікав мені своєю квартирою й погрожував вигнати. Сюрприз, який чекав на нього й свекруху після мого переїзду

— А що, матері вже не можна до сина заїхати? — Галина Федорівна підставила щоку для поцілунку. — Я тут подивилася, як у вас справи. Пил на підвіконні, вечеря знову плов. Вирішила допомогти.

— Молодець, мам, — Гена цьомкнув її в щоку й розплився в усмішці.

Галина Федорівна тут-таки метнулася до плити, відсунула мій плов на край, як непотрібний реквізит, і загриміла сковорідками з виглядом польового командира. За пів години кухнею поплив запах смаженої курки.

— Ось, Геночко, — вона винесла тарілку з урочистістю прапороносця. — Курочка, як ти любиш. Із скоринкою.

— Дякую, мам, — Гена взяв тарілку, навіть не глянувши на казан із пловом.

Я стояла в дверях кухні, схрестивши руки. Дві вечері на одну сім’ю — це, звісно, розкіш, але Галина Федорівна розглядала це не як марнотратство, а як акт справедливості. Її їжа — справжня. Моя — так, самодіяльність.

— Марино, курочку будеш? — свекруха обернулася з виразом великодушності на обличчі.

— Дякую, я пловом обійдуся.

— Ну, як знаєш. Тільки в тебе рис злипся.

— Він розсипчастий, Галино Федорівно. Це зірвак його склеює. Така технологія.

— Технологія, — вона похитала головою. — Раніше жінки просто вміли готувати. Без технологій.

Безкорислива допомога — благородний порив, який незмінно планується коштом чужого самолюбства.

Після вечері свекруха перемістилася до дитячої — інспектувати Тьомині іграшки.

— Що це за потвори?