Чоловік пояснив, навіщо оформлювати купівлю квартири як подарунок, але Оксана не залишила це питання в нотаріуса

— Ми купуємо у твоєї мами квартиру за мої гроші, але чому вона оформлює її на тебе за договором дарування, а не купівлі-продажу?

Оксана гепнула пухкою пластиковою текою об кухонний стіл із такою силою, що сільничка у вигляді пузатого кухаря підскочила й мало не полетіла на підлогу. Вітя, який безтурботно намащував на батон товстий шар печінкового паштету, навіть не здригнувся. Він звично відмахнувся, наче відганяв настирливу муху, й відкусив половину бутерброда. Щелепи чоловіка рухалися з розміреністю промислового преса.

— Мати каже: «Подароване при розлученні не ділиться, так спокійніше», — з набитим ротом пробурмотів він, кришачи хліб на чисту скатертину. — Ми ж одна сім’я. Яка тобі різниця, на кого оформлена? До того ж нормальна двокімнатна квартира в тому районі коштує чотири з половиною мільйони. Мама віддасть нам квартиру за твої три з половиною мільйони. Вважай, мільйон із нашого боку. Гроші ж усе одно в сім’ї залишаються.

Оксана завмерла, дивлячись на цього чоловіка, з яким прожила чотири роки в тісній орендованій комірчині, де шпалери відставали від стін, немов утомлені пелюстки старої ромашки. Слова Віті впали у свідомість важкими гирями й пробили її до самого фундаменту Оксаниного світогляду. «З нашого боку», «в сім’ї залишаються», «так спокійніше». Усвідомлення склалося в її голові швидше, ніж пазл із двох деталей. Свекруха Світлана Романівна, жінка з амбіціями англійської королеви й хитрістю базарної торговки, разом з улюбленим синочком намагається провернути блискучу комбінацію. Вони вирішили просто й елегантно привласнити її особисті заощадження.

Три з половиною мільйони. Сума, заради якої Оксана продала стареньку бабусину дачу, маленький будиночок, де пахло сушеним кропом і старим деревом, сума, заради якої вона гарувала на двох роботах останні три роки. З восьмої ранку вона кроїла й шила чохли для меблів на фабриці, дихаючи текстильним пилом. А вечорами до глибокої ночі сиділа на телефоні адміністраторкою в приватній медичній клініці. Наприкінці тижня її очі були червоніші за борщ, а спина гула так, наче по ній проїхав рейсовий автобус.

І все це заради того, щоб Вітенька, який працює менеджером у салоні мобільного зв’язку й приносить додому копійки, став одноосібним власником хорошої нерухомості. А вона, Оксана, в разі чого вилетіла б на вулицю з пакетом особистих речей. Оксана побачила це так чітко, ніби свекруха вже стояла біля розчинених дверей, указуючи на вихід.

Оксана насупилася, але скандалити не стала. Істерики — це для тих, у кого немає стрижня. Стрижень в Оксани був, і механізми в її голові закрутилися зі швидкістю центрифуги. Обличчя дівчини розгладилося, напружені плечі опустилися. Вона м’яко всміхнулася, акуратно підсунула до чоловіка чашку з чаєм і сказала тим самим тоном, яким виховательки розмовляють із не дуже кмітливими дітьми:

— Ну гаразд, Вітенько, нехай буде договір дарування. Їдемо до нотаріуса…