Чоловік пояснив, навіщо оформлювати купівлю квартири як подарунок, але Оксана не залишила це питання в нотаріуса

Чоловік радісно хмикнув, проковтнув паштет і потягнувся по печиво. У його очах світилася цілковита незатьмарена впевненість у тому, що дружина в нього — зручні й покірні меблі, які можна переставити в будь-який куток.

Наступного дня Світлана Романівна затіяла грандіозні збори. Оксана приїхала до свекрухи після ранкової зміни, щоб допомогти пакувати речі. У простій двокімнатній квартирі панував хаос, схожий на наслідки падіння метеорита в антикварну крамницю. Скрізь валялися клунки, коробки з-під бананів і в’язки старих журналів. Сама Світлана Романівна сиділа на табуреті в центрі вітальні, вбрана у свій улюблений смарагдовий велюровий костюм, який робив її схожою на величезну зелену гусінь. Вона роздавала вказівки, владно змахувала рукою, прикрашеною масивним золотим перснем.

— Оксаночко, кришталеву салатницю загортай у газету тричі. Це чеський кришталь. Він коштує дорожче, ніж усе твоє життя до знайомства з моїм Вітею, — віщала свекруха, не відриваючи погляду від екрана телевізора, де йшов якийсь денний серіал.

Оксана мовчки кивнула, методично обмотуючи бульбашковою плівкою скляну дурницю, яку давно пора було віднести на смітник.

— І взагалі, — продовжувала гудіти на тлі Світлана Романівна, — ви мені в ніжки повинні кланятися. Я ж могла цю квартиру чужим людям продати за нормальні гроші, а я віддаю рідному синові, можна сказати, від серця відриваю. Будиночок у передмісті, звісно, потребує ремонту й оновлення, але я заради молодих готова оселитися в сільській глушині.

— Дякую вам, Світлано Романівно, величезне спасибі! — медовим голосом озвалася Оксана, акуратно вкладаючи салатницю на дно коробки. — Яка небачена щедрість!

— Саме так. — Свекруха випросталася, її підборіддя зметнулося до небес. — Вітя в мене хлопець показний, йому статус потрібен. Власна нерухомість чоловікові душу окрилює. А ти, Оксаночко, теж не прогадаєш. Житимете ж у хорошому районі, поруч парк, поліклініка. Чого ще жінці бажати, коли діти підуть? Тільки ти дивись, Віті мозок не винось. Він у мене хлопчик чутливий.

Оксана стримала смішок, який булькав у горлі, мов чайник, що закипає. Чутливий хлопчик Вітя цієї миті намагався відкрутити ручку від дверцят шафи й пихтів, як паровоз, утретє впускаючи викрутку на паркет.

У двері подзвонили. На порозі з’явилася сусідка Тетяна Федорівна. Сухенька пенсіонерка з очима, схожими на два гострі свердлики. Вона прийшла по свою велику каструлю, яку свекруха брала ще до Нового року…